Стою біля магазина і бачу картину: старенький чоловік з букетом тюльпанів, а до нього по сходах спускається старенька жіночка і наспівує йому. Тут я й зрозуміла – почалася справжня весна

У селі, біля магазинчика, стояв не дуже гарний дідок. У старому пуховику та в шапці-вушанці, якій років сто. Як і чоловікові, напевно. На ногах у дідка чуни, в одній руці – палиця, в іншій – тюльпани. Але такі, знаєте, у яких стебло почало звиватися і подовжуватися, а квітки облетіли і втратили колір – вони були жовтими. А стали блякло-лимонними і скукожились. Трупи тюльпанів, вибачте.

А з магазину вийшла старенька в шалі. У сумці – три булки хліба. Пальто старе, валянки – така у нас весна. І вона старенького побачила і просто на сходах якось заспівала від радості. Почала голосити і спускатися швидше, тримаючись за перильця. Ставить обережно ногу, тримається, сумку тримає і співає ласкаво та зворушливо:

«Милий ти мій! Ти прийшов зустрічати мене! Милий мій, красунчику мій, ти ж замерз! Ти на мене чекав!»…

Це, значить, дідок її зустрів – сам дійшов і прийшов. Я не знаю, хто він їй. Але знаю, що у селі не продають квіти. Це глухе село зовсім. І цей дідок мабуть або сам з’їздив автобусом по квіти до сусіднього села, або попросив когось привезти. Кілометрів шістдесят треба їхати.

Може, квіти вчора купили та привезли, тож вони такі… Не дуже святкові. Але не в цьому річ. Бабуся обняла дідуся рукою та сумкою з хлібом. А він її – квітами та паличкою. І вони пішли разом вулицею. І вийшло яскраве сонце. Воно всюди світить, десь більше, десь менше. Як кохання, яке теж світить усюди – і всіх зігріває. Весна почалася.