Сорокатрирічний Іван був ще неодруженим і його мама вирішила одружити, дуже їх хотілося внуків. Іван виконав свій обовʼязок перед нею і зрозумів, що не потрібна йому дружина. Йому і з мамою добре

Іван з роботи йшов додому не поспішаючи. А для чого йому поспішати? Вдома нічого цікавого. Хіба тільки нудні та неприємні розмови з мамою, яка мріяла про одне — одружити свого сорокарічного сина. Вона або постійно говорила з ним тільки на цю тему, або приводила до будинку когось для знайомства.

Іван йшов додому, з тривогою думаючи, що ось і сьогодні мама знову когось привела, і згадував вчорашню розмову.

— Чому не одружишся, Ванюша? — жалібно запитувала Ірина Іванівна сина. — Тобі сорок один скоро. Про що думаєш?

— Ах, мамо, — відповів Іван. – Ти думаєш, я проти. Та я хоч сьогодні одружитися готовий. Та тільки не подобаюсь я жінкам.

— Не повірю, — казала Ірина Іванівна. — Ти здоровий, високий, гарний чоловік, з вищою освітою. Інженер. Працюєш. Без шкідливих звичок. Ти добрий і ввічливий. І посуд за собою вимиєш. З сусідами не лаєшся. І в магазин сходиш. Пилососом та пральною машиною вмієш користуватися.

Та на тобі воду возити можна, ти слова не скажеш. Як ти можеш не подобатися жінкам, якщо ти є типовим підкаблучником?

— Так виходить, мамо, — зітхаючи, відповів Іван. — Підкаблучники сьогодні не мають попиту. Зовнішність та освіта! Подумаєш!

Сьогодні, знаєш, скільки чоловіків: і з зовнішністю, і з освітою, і пилососять, і добрі, і ввічливі, і грубого слова не скажуть, і перуть, і прасують, і… Ой, мамо! – Іван махнув рукою. — А вже підкаблучників і на тих, на кому всі їздять, цих взагалі…

Тож, мамо, багато нас сьогодні таких, багато. І на всіх жінок не вистачає. Тому що сучасним, красивим та розумним жінкам сьогодні не лише це потрібно.

— А чого ж їм ще треба? — не розуміла Ірина Іванівна.

— Їм треба, щоб чоловік сам цікавий був, — сказав Іван. — Щоб був успішним у якійсь справі. Щоб міг дитині своїй прикладом бути.

– Ну, а ти хіба не такий, Іван? — дивувалася Ірина Іванівна.

— Звичайно, не такий, — сердився Іван. — У тому й річ, що не такий. Був би я таким, ну, напевно, вже був би одружений. І неодноразово! А яким прикладом я можу бути своїй дитині? Чому я можу її навчити? Пилососити? Прати? Не лаятися з сусідами? Чи перебувати під каблуком у дружини?

Іванзгадував свої минулі невдачі та ті слова, які йому говорили жінки, коли відмовлялися виходити за нього.

— І, звичайно, коли мене порівнюють з іншими, то порівняння це не на мою користь. А ти кажеш: “освіта”, “добрий”, “воду возити можна”, “слова грубого…”. Тьху. Та сьогодні, якщо мужик — не успішний, і на ньому всі їздять, то будь він хоч тричі гарним і добрим.

Іван зрозумів, що ще трохи, і він заплаче. Він дістав з кишені хустку.

— Та ні… — Іван важко зітхнув. — Те, що жінки мене не люблять, це можна зрозуміти. Навіщо їм такий, як я? Невдаха! І всі мої життєві здобутки закінчилися на тому, що я здобув колись диплом про вищу освіту. І хто я тепер?

– Хто? — не зрозуміла Ірина Іванівна.

— Невдаха з вищою освітою, — сказав Іван. – Ось хто я такий. Та й освіта моя — фікція. Адже я нічого не розумію у своїй справі. Одна назва, що інженер-конструктор. Я за все життя нічого не сконструював. Штани у відділі цілими днями просиджую.

Іван згадав підприємство, на якому працював, і знову мало не заплакав, і знову витяг хустку.

— За що мені гроші платять, не розумію. Конструктор чи технолог з мене ніякий. Та й людьми я керувати не вмію. Тож і грошей не заробляю. Сиджу на дванадцять тисячах, і жодних перспектив. А ти кажеш – одружуватися.

Іван сумно глянув на маму.

— А де ми житимемо з нею? В цій кімнаті? Та ж нам двом з тобою тут місця мало. Ну, навіть якщо я й зумію якусь умовити, то вона все одно… Або втече від мене, або обманювати стане.

— А ти з квартирою шукай, — навчала Ірина Іванівна.

— Та не сміши ти мене, мамо, — сказав Івн. – Ну, з якою квартирою? З квартирами, вони знаєш які!

– Які?

– Розбірливі. Ось які! – сказав Іван. — І не кожного в цю квартиру пустять. А такі, як ми, їм потрібні тільки щоб провести час. Тусуються з нами без серйозних намірів. Гуляти гуляють, а як почнеш із ними серйозну розмову, то носом тільки крутять. Виправдання різні вигадують. Молода ще, мовляв, не нагулялася, і таке інше. Ех, – Івавн махнув рукою. — Життя наше, підкаблучне.

Ірина Іванівна багато в чому, звичайно, погоджувалась із сином і визнавала його правоту. Але як єдина жива рідна душа, відчуваючи свою відповідальність за його долю, вона міркувала по-іншому.

– Так, Ванюша! – казала вона. — Шлюб твій, швидше за все, буде нещасливим. Але! Краще такий шлюб, аніж взагалі ніякий. І навіть якщо вона від тебе піде, або почне дурити, це краще, ніж усе життя одному. Крім того, Ванюша, ти виконаєш свій обов’язок перед суспільством у справі його розвитку.

— Але… — спробував заперечити Іван.

— Жодних «але», — сказала Ірина Іванівна. — Завтра ввечері до нас прийде Інна.

– Інна?

— Красива та розумна жінка, — сказала Ірина Іванівна. – В розлученні. Дітей немає. Із квартирою. Я з нею в інтернеті познайомилась.

— Стільки переваг має і чоловіка шукає? – здивувався Іван. — Що їй шукати? Якщо на додачу до квартири і красива, і розумна. Та їй тільки свиснути…

— А що ти думаєш, синку, вона не свистіла? – сказала Ірина Іванівна. – Свистіла, ще як. Тридцять сім років уже, все свистить і свистить. І все незаміжня. Ось одного разу попробувала і не вийшло. Намагається вдруге.

— А чому ти думаєш, що з нею все вийде? – запитав Іван.

— А їй про тебе я все розповіла, — сказала Ірина Іванівна. – Все як є. Нічого не приховала. І знаєш що, Ванюша. Дуже її ти зацікавив.

— Чим це я її зацікавив цікаво? – запитав Іван. — Тим, що пральною машиною вмію користуватися?

— Не знаю чим, — сказала Ірина Іванівна. – А ось зацікавив.

Іван за роздумами і не помітив, як підійшов до свого під’їзду.

«Інна вже, мабуть, там, – подумав Іван. — Тривожно мені щось. Але робити нічого. Треба йти.”

Іван увійшов до кімнати. Інна та Ірина Іванівна сиділи за великим круглим столом, пили чай із вишневим варенням та розмовляли.

«Все ж красива вона така, — подумав він. — А я тепер спокійно спати не зможу. Все про неї думатиму.»

— А ось і Іван, — сказала Ірина Іванівна.

Іван привітався і сів за стіл. Інна з цікавістю подивилася на нього.

— Мені пора, Ірина Іванівна, — сказала Інн. — Своє рішення я вам повідомлю трохи згодом.

Ірина Іванівна провела гостю і повернулася до кімнати.

– Бачиш, як швидко пішла, – сказав Іван. — Як тільки мене побачила, так і пішла. Значить, не сподобався.

— Нічого це не означає, — сказала Ірина Іванівна. — Ми з нею так домовились. Як тільки ти приходиш, так одразу вона йде. Їй же всього лише треба було на тебе подивитися. Чого розсиджуватися?

– А побалакати? – запитав Іван.

— Ну, які з тобою можуть бути розмови при мені, — відповіла Ірина Іванівна. — Потім наговоритеся. Коли чоловіком та дружиною станете.

— Ти так кажеш, ніби Інна вже згодна моєю дружиною стати, — сказав Іван.

— Звісно, ​​згодна, — сказала Ірина Іванівна. — У нас домовленість з нею була такою. Якщо вона йде і каже, що пізніше повідомить рішення, то ти їй сподобався і вона згодна.

Незабаром було весілля, та Іван переїхав до Інни.

– Ти тільки не подумай, що я беру тебе як прислугу до себе, – сказала Інна, показуючи Івану свою квартиру. – Тут сто квадратів. Приходить прибиральниця. Тож про це не турбуйся. Ну що, подобається квартира?

– Квартира хороша, – сказав Іван. — Не зрозуміло, навіщо я тобі?

– Сподобався, – сказала Інна. — І я впевнена, що все з тобою буде чудово. І станемо ми з тобою щасливою подружньою парою. Але! Є в мене до тебе одне прохання, Іван.

– Яке?

— Бачиш ось ці двері? – сказала Інна.

— Бачу, — відповів Іван.

– Так ось, – суворо сказала Інна, – ніколи не входь у цю кімнату. Зрозумів?

– Зрозумів, – сказав Іван. – А чому?

— Бо коли ти туди зайдеш, трапиться нещастя, — сказала Інна. – Це дитяча. Для нашої дитини. А не заходити прошу, бо прикмета погана. Ось мій колишній чоловік, теж дуже добра людина, зайшов сюди, і в нас не було дітей. Довелося розлучатися.

Іван обіцяв, що не зайде до цієї кімнати.

Незабаром у них народився син. І одразу після цього Інна вигнала Івана.

— Ну от і все, Іван, — сказала Іна. — На цьому наші стосунки закінчуються. Тепер, коли я маю дитину, ти мені більше не потрібний.

– І куди мені тепер? – запитав Іван.

– Повертайся до мами, – сказала Інна.

Іван особливо не роздумував і, не ставлячи жодних питань, зібрав свої речі та пішов.

Вдома він пив з мамою чай з вишневим варенням і розповідав про своє щасливе життя з Інною.

— Спасибі тобі, мамо, — сказав Іван, — адже якби не ти, я так і не пізнав би всієї краси сімейного життя.

— Значить, сподобалося, синку? – спитала Ірина Іванівна.

— Запитуєш ще! – відповів Іван. – Як таке може не сподобатися?

— То, може, синку, ти ще хочеш? — радісно спитала Ірина Іванівна. – Ти тільки скажи. Я швидко. У мене є одна знайома. Її…

– Ні, мамо! – поспішив впевнено сказати Івана. — Хорошого, мамо, помаленьку. Усього має бути в міру. Вважатимемо, що сімейним життям я насолодився. І… досить на цьому. А то ще від надлишку щастя зі мною станеться щось погане. Так завжди буває, коли міри в чомусь не знаєш.

Одружений я був? Був. Син у мене? Є. Думаю, що свій внесок у розвиток нашого суспільства я зробив. Поживу тепер для втіхи. До речі, мамо, Інна сказала, що не проти, якщо ти іноді відвідуватимеш онука.

Думаючи про своє недавнє минуле, Іван згадав, як він хотів повернутися до мам, але Інна вже була в положенні, а Іван, як чесна людина, не наважився кинути її. І, звичайно, Іван дуже зрадів, коли Інна сама сказала, щоб він ішов назавжди. Зрадів, але… вирішив не подавати виду. Щоб, тьху, тьху, тьху, Іна не передумала.