Син нас дорікає тим, що ми здаємо бабусину квартиру, а йому з сім’єю доводиться тулитися по орендованих з двома дітьми. Начебто ми змушували його одружитися в двадцять років і народжувати два роки поспіль. Причому каже так, ніби ми з тієї квартири живемо і не знаємо, як ще побалувати себе, поки він з хліба на воду перебивається. Адже знає він нашу ситуацію

Квартира, про яку говорить син, належить мамі чоловіка, моєї свекрухи. Сама свекруха не може рухатися. А це означає, що потрібен цілодобовий догляд.

Ми з чоловіком ще обидвоє працюємо, і зарплати у нас не такі, щоб хтось із нас міг сидіти вдома та цілий день доглядати стареньку. Нам тоді ні на що не вистачить, а лежачий хворий це дуже великі витрати.

Ми забрали свекруху до нас, а в її квартирі зробили невеликий ремонт і почали здавати квартиру. Для нас це величезна підмога, без цих грошей нам просто не вивезти всі витрати.

На сина надії жодної, бо йому на себе грошей зі скрипом вистачає, точніше, на свою сімʼю. А сімʼя там уже велика: він, його дружина та двоє дітей-погодок, старшому з яких півтора роки.

При цьому синові лише двадцять років, як і його дружині. Освіти, природно, в жодного з них немає, тільки школа за плечима, зате для одруження вже виросли.

Невістка взагалі не працювала жодного дня. Вона поступила, завагітніла і сіла в декрети, перший плавно перейшов до другого. Син теж навчання покинув, бо й ми, і свати відмовилися годувати новий осередок суспільства.

Хоча нам сина істерику закочував. Мовляв, що ж ми за батьки такі, якщо не можемо підтримати та дати йому здобути освіту.

Тобто ми з батьком мали взяти собі на горб сина з сім’єю, щоб хлопчик міг спокійно вчитися. Але якщо вже для одруження виріс – будь ласкавий забезпечувати.

Синові, звичайно, такий підхід не сподобався, але й зробити він нічого не міг. Довелося йому самому йти працювати, винаймати квартиру і займатися забезпеченням сім’ї.

До себе ми молодих взяти не могли – у нас бабуся лежача, а батьки невістки живуть із ще двома молодшими дітьми, їм нікуди подіти додаткових трьох людей.

Я розумію, що синові важко, але він сам вибрав таке життя. Більше того, він сам ускладнив ситуацію, бо якщо вперше ще якось можна було списати вагітність на помилку, то друга вагітність поспіль – це явно свідомий вибір. А за свої вчинки треба вміти відповідати.

Але синові простіше звинувачувати всіх нас, що ми йому не допомагаємо. Мовляв, через нас він і освіти не здобув, тож не може знайти хорошу роботу, і знову розпочав розмову про квартиру.

– Ви квартиру здаєте, а мені із сім’єю доводиться знімати! – заявив він нам в черговий раз.

Дістав, слово честі. Чоловік йому сказав, що квартира йде в комплекті з бабусею. Якщо вони згодні забрати бабусю і нормально її доглядати, то нехай переїжджають до її квартири, бабусю ми привеземо.

– У мене вдома дві маленькі дитини! Куди мені ще лежачу бабку? Хто її доглядатиме? – обурювався син.

Ми з чоловіком теж не готові лізти в кредити, аби синочку жилося спокійніше.  Якби квартира здавалася заради того, щоб ми з чоловіком на моря регулярно каталися, то це інша справа, але тут не та ситуація. Нам ці гроші життєво потрібні. Одні ліки для бабусі влітають у копієчку, це я не говорю ще про послуги доглядальниці.

Нам із чоловіком анітрохи не соромно, що ми не допомагаємо синові. Він уже доросла, сімейна людина, тож йому самому треба було б розуміти. Але я не здивуюся, якщо вони з дружиною вирішать, що й третя дитина їм зараз не буде зайвою.