Син із дружиною вирішили, що я маю продати свою трикімнатну квартиру і переїхати в однушку, щоб допомогти їм виплатити іпотеку

Життя моє, як то кажуть, не цукор. Два сини в мене: один начебто вдалий, а інший… ну, сам не знаю, як так вийшло. Усе життя виховував їх однаково, а виросли ніби дві різні людини.

Старший Сашко – успішний. Усе при ньому: хороша робота, сім’я, достаток. А от молодший Петрик… Вічно без діла: то на дивані лежить, то в комп’ютері сидить. Роботу знайти не може – «не до душі» йому, бачте, все, що попадається.

Живемо ми з ним удвох у моїй трикімнатній квартирі. А Саша з дружиною і сином давно оселилися в однокімнатці, що від матері мені залишилася. Так і було в нас усе донедавна.

Саша давно мріяв побудувати будинок. Працював не покладаючи рук, щоб накопичити, а нещодавно вирішив іпотеку взяти на будівництво. Молодець, що сказати. План у нього був чіткий: побудує будинок, переїде, а там уже й кредит виплачуватиме, та й житиме спокійно.

Я-то й не проти був. Як то кажуть, кожен влаштовує своє життя як може, та й в іпотеці нічого страшного немає – у нас кожен другий її бере.

Все б добре, та тільки не очікував я, що дружина мого старшого сина Аня, вічно незадоволена чимось жінка, раптом новий план придумає. І з цього все й почалося.

Сидів я, значить, якось на кухні. Вечір був тихий і спокійний. Петя поруч чай пив, ні слова не кажучи. Раптом задзвонив телефон – Саша.

– Тату, привіт! Ти вдома?

– Привіт, синку. Удома, звісно, а де ж мені ще бути? Ти чого дзвониш, щось сталося?

– Та ні, все нормально. Слухай, тут Аня хоче з тобою поговорити. Справа важлива, – було видно, що син дуже схвильований.

– Ну давай, нехай говорить.

І ось я вже чую голос Ані, як завжди різкий і швидкий:

– Доброго дня, Іван Петрович! Ми тут із Сашком обговорили дещо важливе. Знаєте, нам би дуже допомогло, якби ви погодилися переїхати в ту квартиру, де ми зараз живемо. А вашу трійку можна продати, щоб частину іпотеки погасити.

Я остовпів.

– Зачекай, Аню, ти що таке кажеш?! – перепитав я, ледве стримуючись. – Чому це ви вирішуєте, що я маю переїхати? А мене запитати ви не забули?!

– Ну, розумієте, Іване Петровичу, це ж логічно. Однушка невелика, але вам із Петром місця вистачить. А гроші з продажу троячки допомогли б нам розрахуватися з боргами, та й будинок швидше побудуємо.

Слухаю я її і не вірю своїм вухам. Це як же так?! Я, виходить, усе життя збирав, працював, щоб вони тепер мене виселили? Та ще й в однушку!

– Аню, мене ваші плани абсолютно не стосуються, – я намагався говорити спокійно. – Це моя квартира, я її продавати не збираюся. Викручуйтеся зі своєю іпотекою самостійно. Я Саші квартиру не обіцяв.

У цей момент у розмову знову вклинився мій старший син.

– Тату, ну ти чого? Ти ж знаєш, що ми хочемо швидше із цим усім розібратися. Та й вам із Петром хіба складно переїхати? Ми ж сім’я!

– Саша, я розумію, що сім’я, але ви якось зовсім знахабніли, межі не відчуваєте! Я всю молодість орав, а тобі все готове треба? А якщо у вас не вийде будинок побудувати? Що тоді?

Атмосфера загострювалася дедалі сильніше.

– Іване Петровичу, ми ж для всіх стараємося. Ви ж розумієте, ми сім’я, і зараз ваша допомога нам дуже потрібна! – не вгамовувалася Аня.

Тут я вже не стримався:

– Ні! Не вам вирішувати, де мені жити і що з квартирою робити. Якщо ви вирішили взяти іпотеку – платіть, як усі нормальні люди. У мене свої плани на це житло, і змінювати їх заради ваших боргів я не збираюся.

Закінчив я розмову і відчув, як кров у скронях стукає. Петрик весь цей час мовчки сидів, але по його очах я бачив, що він теж розлючений. Ніколи не думав, що діти можуть так нахабно претендувати на твоє житло.

Потім Саша ще кілька разів намагався все мирно обговорити, але я стояв на своєму. Я просто в шоці від цього нахабства! Хоч би трохи совісті мав! Та й Аня його точно така сама.

Відтоді спілкуємося набагато рідше і щоразу ніби на мінному полі. І найцікавіше, що саме від Саші я такого не очікував! Він начебто хлопець із мізками, має сам усе розуміти. Ні, видно, я його розбалував.

А Петька, якого я завжди вважав непутящим, зайвого шматка хліба не попросить. Скромний дуже! От і думай тепер, хто із синочків більше радості приносить.