Сергій пішов від своєї дівчини, коли дізнався, що скоро стане батьком. Він і не очікував, що до нього так швидко прилетить бумеранг

Сергій вислухав Люду і зрозумів, що його життя розділилося на «до» та «після».

– Ще сьогодні вранці все було добре, – сказав Сергій, – а зараз я розумію, що став найнещаснішою людиною на планеті. Ну чому, Люда, чому ти так зі мною вчинила? Що я зробив тобі поганого? За що ти так зі мною?

— Ти якось дивно ставишся до цього, — не зрозуміла Люда. — Наче настав кінець світу.

– Ось! — вигукнув Сергій. — Це найкраще порівняння.

— А, на мою думку, в цьому немає нічого страшного. Навпаки. Все найкраще тільки починається.

– Це тобі так здається, – слабким голосом відповів Сергій. — А я в цьому не певен. Мені треба порадитись. З мамою.

Нічого більше не кажучи, Сергій одягнувся і поїхав до мами.

А вже за годину Ірина Іванівна заспокоювала свого сина.

— Ти, Сергійку, такий довірливий, — сказала вона. — А всі, кому не ліньки, цим користуються. Так що заспокойся, візьми себе до рук і не хвилюйся.

Але Сергій ніяк не хотів заспокоюватись.

— Що ти таке кажеш, мамо?! – кричав Сергій. – Про що ти? Який може бути спокій, коли Люда сказала, що чекає від мене на дитину. Що робити, мамо? Я не знаю, як жити далі. Я ще такий молодий. У мене все життя попереду, а тут таке.

— Це не твоя дитина, Сергій, — спокійно й упевнено заявила Ірина Іванівна.

– Як не моя? — злякався Сергій. — А чия тоді?

– А тобі не все одно?

«Справді, — подумав Сергій, — мені по барабану. Головне, що не моя.

Сергій трохи заспокоївся.

– Але чому ти впевнена, що це не моя? — спитав він. — А якщо таки моя?

— Ти своєю чесністю та порядністю на той світ мене відправиш, — відповіла Ірина Іванівна.

– Може, перевірити? – запропонував Сергій. – На всякий випадок.

– А тобі цього треба?

– Не треба.

— От і не метушись.

— Хід твоїх думок мені подобається, мамо. Але з погляду совісті? Сама ж знаєш. При моїй чесності та порядності, все це виглядає якось…

— З цього боку взагалі можеш ні про що не турбуватися. Твоє сумління чисте.

– Ти думаєш?

– Я знаю.

– А дитина? Дитина все-таки буде!

— А з якого дива їй твоєю бути? А? Ну, ось сам подумай. Чи ти збираєшся брати на себе відповідальність за взагалі всіх дітей на планеті?

– Ах, у цьому сенсі.

– В цьому, в цьому.

Сергій замислився.

– Чому ні? — спитав він. — Ми ж довго вде зустрічаємося.

– І що? Зустрічаються вони довгий час. Ти думаєш один у неї такий? Ти серйозно віриш, що вона тільки з тобою одним зустрічається?

«Я не думаю, а знаю, що в неї нікого, крім мене, немає, — подумав Сергій. — Але твої міркування, мамо, мені дуже подобаються».

— Значить, — задумливо промовив він, — ти думаєш, у неї є ще хтось? Крім мене?

— А тут і думати нема чого. Звичайно, у неї є ще хтось. Крім тебе! І не один. У неї таких як ти багато. Інакше звідки б узялася ця дитина?

«Ну, а що, — подумав Сергій, — чим не варіант. Цілком. Є, щоправда, деякі логічні проблеми. Але за допомогою мами я їх швидко усуну».

— А навіщо вона тоді сказала, що це моя дитина? — спитав Сергій. — Який сенс їй обманювати мене? Адже вона чесна жінка.

— Забудь, що вона — чесна жінка. Ніяка вона не чесна. Бо чесні так не роблять.

— Допустимо, — погодився Сергій. — Але ж тоді навіщо їй це?

— Розраховує, що ти будеш найдурнішим. Всі розумні, вони вже, напевно, всі відмовилися.

“Блискуча відповідь, – захоплено подумав Сергій, – мені подобається”.

— Ти гадаєш, інші відмовилися?

— І нічого тут і думати. А їй тільки й лишилося, що розраховувати на твою чесність та порядність.

— Виходить, це не я, а вона — безсоромна погань?

– Виходить, так.

— Вона знає, що я з чесної, порядної сім’ї, і впевнена, що я не кину її з дитиною? – радісно продовжив Сергій

— Чужою дитиною, синку! – сказала Ірина Іванівна. – Чужою! Не забувай про це.

“Ну, мамо! – захоплено подумав Сергій. – Ну, ти в мене. Як добре, що я маю тебе».

Сергій вирішив, що можна підбивати підсумки.

— Виходить, що Люда хитро все продумала, — сказав він. — Вирішила, що якщо мені скоро сорок і я не маю дітей, то мене легко буде ввести в оману? Так?

— Звісно, ​​так. Її нахабство та хитрість, її безпринципність просто не знають межі.

— Ось усе й прояснилося, — сказав Сергій, заспокоївшись. — Вона — брехлива кобра, а я — наївна, довірлива, добра людина. Як добре, що я з тобою поговорив, мамо. Просто камінь із душі. Віриш?

– Вірю.

— Але як мені тепер вчинити? Що сказати Люді?

— Скажи, що тобі відомо. Що розкусив її хитрість. Дитина — не твоя. Нехай підшуковує їй іншого тата.

– Так просто?

— А для чого ж ускладнювати?

– І справді, – погодився Сергій.

Він так і вчинив. Поговорив із Людою, звинувативши її у всіх смертних гріхах, і повернувся до мами.
– Поговорили? — спитала Ірина Іванівна.

– Поговорили.

– Як?

— А ти знаєш, мамо, добре поговорили, — спокійно відповів Сергій. — Вона навіть не сперечалася.

— Не заперечувала, значить. Ну, це й зрозуміло. Коли все очевидно. Як тут заперечувати, якщо і так все ясно. А що сказала?

– Назвала мене тряпкою. І сказала, щоб я більше на очі їй не траплявся. А дитину вона сама виховає.

– Ось і добре. От і славно. Так навіть краще. Сама, отже, сама. Не заважатимемо їй. А ти собі з чистою совістю іншу знайдеш. Але тільки вже чесну та порядну. Яка не навішуватиме на тебе своїх дітей.

Вже за місяць Сергій знайшов собі іншу. А ще за якийсь час він знову прибіг до мами.

— Мамо, що робити? – кричав Сергій. — У світі трапляється щось ненормальне.

— Що сталося, синку?

— Таке враження, що з нашої планети просто зникли чесні та порядні жінки. Я ще не встиг прийти до тями від аферистки-Люди, як тепер те саме мені влаштовує Інна.

– Як? — вигукнула Ірина Іванівна. — І Інна теж каже, що чекає на тебе дитину?

– Про що й мова! Вони як змовилися. Дослівно.

— Сподіваюся, ти зумів переконати її, що вона прорахувалася на твій рахунок? Вона зрозуміла, що ти не такий наївний, як вона сподівалася?

— Я все сказав, як і минулого разу, мамо. Дослівно.

– А вона? Вона обізвала тебе безчесним негідником? Сказала, що сама виховає дитину?

— Спершу вона довго сміялася.

— А коли перестала сміятися?

— Сказала, що скільки б я не намагався, мені не відвернутися від цієї дитини. Вона мене судами затягає, але доведе, що це моя дитина.

— Ні сорому, ні совісті. Жодної краплі жіночої гордості.

— Та пес із нею, з гордістю, мамо, — закричав Сергій. — Що мені тепер робити?

— Ти ще такий молодий синку.

– Саме так! У мене все життя попереду. Я не хочу ставати батьком. Як чесна та порядна людина, я не можу брати на себе таку відповідальність.

У цей час у квартиру зателефонували.

— Мене звуть Валя, — представилася жінка. – Я рідна сестра Люди. Прийшла повідомити, що у Люди народився чудовий хлопчик.

– Мама! – закричав Сергій. – Зроби що небудь. Я просто не розумію, що вони всі від мене хочуть?

— Навіщо ви нам це кажете? — спитала Ірина Іванівна. — Мій син не має до цього жодного стосунку. Ви зрозуміли, що мій Сергій такий довірливий, чесний і порядний. І тепер цим користуєтесь, так?

— Ці казки можете говорити в суді, — сказала Валя. — Але я б вам не радила. Навіщо? Тільки дарма витратите час та гроші.

— Але ж ми з Людою про все домовилися! – закричав Сергій. — Вона сама сказала, що зможе і одна, без мене, виховувати дитину. Сказала, що я їй не потрібен, бо я — брехливий негідник. І я погодився із цим.

— А вас, Сергій, ніхто й не змушує ставитись до себе по-іншому. І якщо не хочете брати участь у вихованні сина, то й не треба. Справа ваша. Але до чого тут аліменти?

— Отже, ви й Люда навіть не приховуєте, що все це заради аліментів? — зловтішно вигукнув Сергій. — Дізналися про мій заробіток і вирішили поживитись?

– Не приховуємо, – спокійно відповіла Валя. – А навіщо приховувати?

— Мамо, я зараз не витримаю. Зроби що небудь.

— Невже вам не соромно, панянко? — спитала Ірина Іваніва. — Адже має бути й у вас совість. Ну, не можна так зухвало брати і користуватися порядністю мого сина.

– Соромно? – здивувалася Валя. — Що тут соромного? Адже дитина Сергія. А зарплата в нього майже сто тисяч на місяць. І відмовлятися від аліментів у такому разі – це дурість. І до речі. Коли вже зайшла мова. Від спадщини відмовлятися теж нерозумно.

— Від якої спадщини? — злякано промовив Сергій.

– Вашої, – відповіла Валя. — Адже ви не вічний. І мій улюблений племінник має право на те, що залишиться після вас. Вам зараз скільки? Сорок? Думаю, що років тридцять ви ще протягнете. І, що найголовніше, заробите за цей час чимало. З собою ви нічого цього туди не заберете. Адже так?

– Не заберу. — розгублено погодився Сергій.

— От я й говорю, — продовжувала Валя. — Що поганого, що мій улюблений племінник частину залишеного вами забере собі? Не пропадати ж добру! Правильно?

— Але в мене скоро буде дитина! – закричав Сергій. – Від іншої жінки. А вона навіть не має своєї квартири в нашому місті. Вона живе у гуртожитку.

– І що? – не зрозуміла Валя. — Навіщо ви кажете мені про якусь іншу жінку та її дитину? До чого тут Люда та її син? Нам чужого не треба. Ми візьмемо лише те, що належить нам згідно із законом.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла мене, Валя. Я ще надто молодий. У мене все життя попереду. Я, звичайно, порядний, але просто не потягну двох дітей.

– Потягните! — впевнено відповіла Валя. — Ви просто недооцінюєте себе. Тим більше, що й робити вам нічого і не доведеться. Все, що треба, ви вже зробили. Решту зроблю я.

Валя пішла. А за годину після неї прийшла Інна. Вона говорила приблизно те саме, що говорила Валч, але її вимоги були набагато серйознішими.

— Тому я вимагаю, Сергій, щоб ти на мені одружився! – на закінчення сказала Інна. — І житиму я тут, у цій квартирі, в центрі міста. Тому що свого житла я не маю. А якщо ти не погодишся, то я все одно доведу, що це твоя дитина. А потім підкину тобі її, а сама втечу. І залишу записку, в якій звинуватиму у всьому тебе. Так і знай. Ти мене знаєш.

– У чому ти мене звинуватиш?

– Вигадаю що-небудь. За це не хвилюйся.

«Блефує, — подумав Сергій. – А якщо ні? Як перевірити? Ризикувати? І в результаті стати батьком-одинаком. Ні. Занадто велика розплата за помилку».

А оскільки Сергій був такий довірливий, а всі, кому не ліньки, цим користувалися, він не знайшов у собі сили протистояти. І погодився.ʼ

А за два роки Інна зажадала розлучення. І щоб у неї з сином була двохкімнатна квартира. Інакше вона погрожувала народити ще купу дітей. І піти від нього.

«Блефує, — подумав Сергій. – А якщо ні? Як перевірити? Ризикувати? І в результаті залишитися одруженим холостяком із купою дітей?».

— Але я не маю грошей тобі на квартиру, — скаржився Сергій.

— А ми розмінюємося, — впевнено відповіла Інна. – На дві квартири. В одну ти з мамою, а в іншу я з дитиною. Бо дивись, скоро тут буде купа дітей. Думай. Я б на твоєму місці погодилася.

Звісно, ​​Сергій погодився. Адже він був такий довірливий. А всі, кому не ліньки, цим користувалися.