Розумна жінка вміє творити чудеса. От і Інна зуміла так перевиховати свого чоловіка, що його тепер рідні батьки не впізнають

Коли Юра одружився з Інною, він не знав, яка вона насправді. А якби знав, то, може, й не одружився б із нею. Але тепер, коли він одружений вже понад п’ятнадцять років і коли зрозумів, що з Інною не все так просто, як йому думалося колись, все стало інакше. Він не хоче розлучатися. Чому не хоче? Бо любить її.

Ті, хто добре знав Юру, зрозуміти не можуть, як таке могло статися. Що сталося з ним? Минуло ніби й не так багато часу, а перед ними — інша людина.

— Це не мій син, — каже мама Юри. — Мій був увесь такий грубий, нахабний, самовпевнений і самозакоханий. Весь у батька. Розмовляв завжди і з усіма з гидливою інтонацією, наче ласку робив. Хам і невіглас, яких ще треба пошукати. Щоб “дякую” сказати або “будь ласка” – та ніколи. А тепер? Спокійний, тихий, ввічливий. Ні, не мій син. Не впізнаю. Підмінили.

— У всьому я винен, — каже тепер тато Юри. – Я і тільки я. І більше ніхто. Не мама. Вона жінка. А я — чоловік, і мав зробити з Юри справжнього мужика: який і компанію чоловічу підтримає, і жінку в руках утримати може. Мабуть, не зумів. Не вистачило чогось. Хоча… доклав усі сили.

— Пам’ятаю, — згадує Юрина мама, — коли Юра ще маленький був, тільки-но говорити навчився, а вже тоді вмів вимагати все, що хотів. Стукає кулачком по столу, щочь вимагає. Весь у тата.

— Де не додивився? — журиться Юри тато. – Що пропустив? Адже я йому з раннього дитинства вселяв, що з жінками слід бути суворим. Ось, де вони мають бути, — показує тато Юри свій величезний кулак. — І після того, як він у школу пішов, я вчив його тому ж.

— Свого Юру я з півслова розуміла, — дивується Юрина мама. – А спробуй його не зрозумій? Скандал одразу!

— Здається, я й особистим прикладом доводив Юркові правоту своїх слів, — виправдовується тепер тато. — Якщо помічаю, де непорядок  якийсь у домі, то одразу дружина отримувала за повною програмою. А виховну роботу я завжди проводив так, щоби Юра бачив.

— Напевно, це все тому, що я розлучилася з чоловіком, коли Юра вчився у третьому класі, — припускає мама. — Втомилася терпіти, забрала Юру та й пішла. Звичайно!

От і вийшло з нього якесь непорозуміння, бо він з такого віку зростав без батька. Адже саме в цьому віці й закладаються основи. Як важливо, щоб саме в цьому віці поряд з хлопчиком був гідний для наслідування приклад. А приклада не було. Ось тому, напевно, все так і вийшло.

— Навіть після розлучення я повинен був стежити за його вихованням, — лаяв себе тато Юри. – Повинен! Бо я батько. А я? Думав, аліменти сплачую, і цього достатньо. Ось і впустив хлопця. І вийшов з нього справжнісінький підкаблучник. Дивитись без сорому на нього не можу. Перед чоловіками соромно.

— З одного боку, це начебто все добре, — каже Юрина мама. — А з іншого боку, якось тривожно. Хто його знає! Сьогодні він став добрішим, а завтра що від нього чекати? Страшно мені.

15 років тому Юра одружився з Інною. Спокійна, небагатослівна, тиха, скромна жінка. Вона цим і сподобалася Юрі.

— Чимось маму за характером нагадує, — міркував він тоді, коли закохувався в Інну. – Це добре. Такою керувати буде легше. Що скажу, все зробить.

Між іншим, Інна і сьогодні спокійна, небагатослівна, тиха та скромна жінка. У цьому сенсі вона не змінилася. А навіщо їй змінюватись у цьому сенсі? Якщо змалку звикла добиватися свого тихо, спокійно і без зайвих слів.

— Та вона з дитинства така, — каже мама Інни, — якщо чогось хоче, то вимагає це спокійно і тихо. Ти на неї скільки завгодно можеш кричати, сердитись, а вона тихо так у відповідь: «ні, мамо, я не збираюся робити так, як ти чи тато цього хочете, а зроблю все так, як мені подобається. Вам зрозуміло? А не подобається, то ви скажіть, я допоможу вирішити вашу проблему.»

— Ми з матір’ю, звичайно, стоїмо розгубленими після таких її слів, — підтверджує тато Інни. — А найбільше лякає її спокій. Спокійно так дивиться на тебе та тихо так суперечить. Без крику, без образ. Аж мурашки по тілу.

— Я думаю, що то вона в бабусю свою, мою маму, — здогадується мама Інни. — Та така ж була. Якщо щось забороняла мені чи хотіла чогось від мене, то робила це завжди спокійно, тихо, без крику та лайки.

– Точно! — погоджується тато Інни. — Теща така сама, як і Інна.

Юра дуже добре пам’ятає той момент, коли вперше зрозумів, хто така Інна. Це було наступного дня після весілля. За обідом. Юра тоді вперше вирішив показати свій справжній чоловічий характер, котрий до цього ретельно приховував.

— Хотів із першого дня розставити всі крапки над «І», — згадує тепер Юра. — Господи, який я був наївний. Дитина, одним словом. Не знав, що таке життя.

Юра почав із того, що зробив зауваження Інні щодо супу.

— Чогось у супі не вистачає, — сказав Юра і демонстративно відсунув тарілку.

На запитання Інни, чого саме не вистачає, Юра сердито відповів, що поняття не має.

— Ти сама мусиш знати, чого не вистачає, — підвищив голос Юра.

Гучно говорив тоді Юра. А головне, говорив із такою злістю, ніби не з дружиною, а з ворогом розмовляв. Багато гидот тоді наговорив.

— Я ж хотів тоді бути на батька схожим, — згадує тепер Юра. — Образ тата тоді перед очима стояв. А він із мамою завжди так розмовляв, коли ми всі разом за стіл сідали. Завжди був чимось невдоволений. Ну от я першого ж дня і зробив, як він. Не вийшло.

Інна тоді з цікавістю подивилася на чоловіка.

— Не вистачає, кажеш, чогось? — тихо спитала вона. – А чого не знаєш? Так? А давай ми зараз спробуємо разом з тобою розібратися, чого не вистачає.

– Що? — заволав тоді Юра, якому не сподобалося, що Інна залишалася такою ж спокійною і тихою, якою була.

Але Інна ніби не чула, що Юра кричав, і продовжувала все в тому ж спокійному і тихому дусі.

— Ти погано чуєш, Юра? — тихо питала вона.

— Ні,— кричав Юра. – Я чую добре. Але ти щось мямлиш собі під ніс. Говори голосніше!

— Я не говоритиму голосніше, Юра, — тихо сказала Інна, — я краще ближче підійду.

Інна сіла на стілець до Юри і тихо повторила свої запитання.

— Може, полуничного варення в супі не вистачає? — спитала Інна, дістала з полиці варення і вивалила його в каструлю із супом. — Спробуй, Юраа. Тепер краще?

Юра мовчки дивився на дружину.

— Спробуй, Юра, — тихо сказала Інна. — Адже я все одно не відчеплюся.

Юра, напевно, по очах Інни зрозумів, що вона не відчепиться, і спробував, а потім сказав, що стало ще гірше.

— Отже, справа не у варенні, — задумливо промовила Інна. – А в чому тоді?

— Може, солі мало? — голосно припустив Юра.

Інна скривилася.

– Не кричи, – сказала вона. — Коли ти кричиш, я нічого не чую.

— Я говорю,— тихо сказав Юра,— може, справа в солі?

— Може, — погодилась Інна. – Зараз ми це дізнаємося.

Інна бухнула в каструлю із супом пачку солі.

– Спробуй, – сказала вона.

— Не хочу, — тихо сказав Юра. — Ти надто багато її поклала туди.

— Тепер ти зрозумів, коханий, що треба робити, коли ти помітиш, що чогось не вистачає в їжі? — тихо й спокійно спитала Інна.

— Зрозумів, — сказав Юра.

Інна поставила перед Юрою тарілку з картопляним пюре та котлетами.

— Якщо помітиш, що чогось не вистачає, то…

— Я сам вирішу цю проблему, — поспішив сказати Юра.

Одразу після обіду Інна почала мити посуд. Юра хотів піти з кухні, але Інна йому це не дозволила.

— Не йди, Юра, — сказала вона. – Побудь зі мною. Дивись, я зараз мию посуд. І якщо тобі щось не подобається, то можеш сміливо про це сказати. Але вважай, у такому випадку я більше ніколи не митиму посуд.

— Все подобається, — сказав Юра, — ти робиш правильно. Дозвольте я піду?

– Куди? – поцікавилася Інна.

— Телевізор подивлюся, — сказав Юра.

– Встигнеш ще, – сказала Інна. — Я хочу, Юра, щоб ти зрозумів головне. Як ти думаєш, чому я так впевнено поводжуся з тобою? Ну, здавалося б, адже ти можеш образитися і піти? Так? А я цього анітрохи не боюсь і сміливо показую тобі свій характер? Чому?

– Справді, чому? — спитав Юра.

— Бо знаю, що в перші три роки з тебе ще можна зробити людину, — сказала Інна. — Потім буде важче. А зараз ти поки що весь у моїй владі. Розумієш?

— Не дуже, — сказав Юра.

— Ти ж закоханий у мене, правда? – сказала Інна. — І сильно закоханий. І триватиме ця твоя закоханість як мінімум три роки. Може, трохи менше, а може, й трохи більше. І ось це твій стан і робить мене такою сміливою.

— Ну, а якщо я все-таки піду? — спитав Юра. – Знайду в собі сили і….

– Таке можливо, – сказала Інна. — Але якщо ти підеш зараз, то я цього майже не помічу. Ну, хіба що так, злегка посумую, і не більше. Я ж до тебе ще не прив’язалася, Юра. У чоловіків та жінок закоханість по-різному себе проявляє.

Ось у мене, на відміну від тебе, зараз немає такого, щоб до тремтіння в ногах хочу бути з тобою поряд. Розумієш? А в тебе є. Твій відхід сьогодні для мене буде не більше ніж ударом по самолюбству, але не трагедією. Ось якщо ти підеш років через десять, тоді інша справа. Тоді це вже трагедія, а не удар по самолюбству. Тому що за цей час я встигну до тебе прив’язатися.

— Невже так просто? — здивувався Юра. — Виходить, що перші три роки ти дресируватимеш мене?

— Виховувати буду, Юра, — спокійно сказала Іннаа. — І від цих перших трьох років залежить дуже багато для мене,. Чим краще я тебе виховаю, тим щасливішим буде моє життя.

— Хто тебе цього навчив? — спитав Юра.

– Ніхто не вчив, – сказала Інна. – Сама здогадалася. А знаєш, Юра, про що я зараз думаю?

Юра замислився.

— Може, ти думаєш, — припустив Юра, — що буде, якщо я скажу, що мені не подобається, як ти робиш прибирання у квартирі?

– Тут все ясно, – сказала Інна. — Тут і думати нема чого. Якщо ти так хоч раз скажеш, то сам прибиратимеш квартиру. Те саме стосується і прання, і всього іншого. Я думаю не про це.

– А про що?

— Про те, хто буде батьком моєї дитини, — сказала Інна.

– В якому сенсі? — зовсім розгубився Юра.

— Я не впевнена, Юра, що зможу тебе правильно виховати за ці три роки, — сказала Інна. – І ми розлучимося. А тоді мені доведеться шукати собі іншого чоловіка.

— Не треба іншого чоловіка, — сказала Юра. — Я впевнений, що ти виховаєш мене правильно. Я здібний.

— Здібний, кажеш? — задумливо промовила Інна. — А раптом, коли в нас з’явиться дитина, ти скажеш, що чогось не вистачає? Станеш мене у всьому звинувачувати. Тоді як?

– Я так не скажу. Бо знаю, що ти мені даси відповідь.

– Що?

— А ти тоді запропонуєш віддати її комусь, а самим іншу завести, — сказав Юра. – Так?

– А кому віддати? — спитала Інна.

— А ти скажеш, щоб я сам здогадався, кому віддати, — відповів Юра.

Інна посміхнулася.

— Правильно мислиш, — сказала вона. — Бачу, у тебе справді є здібності. Може, з тебе і вийде добрий чоловік.

— З мене вийде і добрий чоловік, і добрий батько, — впевнено сказав Юра.

Інна байдуже махнула рукою

– Сьогодні хороших батьків багато, – розважливо сказала вона, – що мені в тому, що ти станеш добрим батьком? Для мене головне, щоб ти став добрим чоловіком. І тоді, навіть якщо ти будеш поганим батьком, я тебе пробачу. Розумієш?

— Головне, бути добрим чоловіком? – уточнив Юра.

Інна мовчки кивнула головою.

— Розумію, — сказав Юра.

— Я дуже хочу, щоб за ці три роки ти постарався зробити все, щоб стати добрим чоловіком, — сказала Інна. — Тоді наша сімʼя має шанс.

— Я постараюся, — сказав Юра. — Але я теж маю бути впевнений.

– У чому? — здивувалася Інна.

— Що стану батьком своєї дитини у ці три роки, — сказав Юра.

— Подивлюся на твою поведінку протягом першого року, — спокійно відповіла Інна і приступила до прибирання квартири. А Юра пішов дивитись телевізор і думати про життя.

Сьогодні їхньому синові вже тринадцять. Хороший хлопчик. Весь у батька. Спокійний, тихий, ввічливий.

Подруги турбуються за Інну.

— Не підее, — впевнено відповідає Інна. — За цей час, що він зі мною, він уже повністю став ручним. Він розуміє, що просто не виживе за інших умов.

– У яких умовах? – запитують подруги.

— У диких, — відказує Інна. — Коли чоловік може собі дозволити бути диким звіром. Та ви самі подивіться на нього. Ну який він тепер дикий звір? Куди йому йти?

Адже він тепер безпорадний. Зовсім ручний. Дуже домашній. Він тепер навіть вийти куди з дому без мене боїться. Хіба що на роботу і одразу назад. І я тепер від нього піти не можу, бо розумію, що без мене він просто зaгине. Ось і виходить, що ми відповідаємо за чоловіків, яких виховали.