Рідня чоловіка перетворила наш будинок на прохідний двір, але я знайшла мирний спосіб всіх відвадити

Довгий час наша сім’я страждала від візитів родичів із боку чоловіка. І добре, якби вони зрідка забігали попити чай з тортиком на кілька годин. Але ні, ці люди їздили до нас із ночівлями. Практично на кожних вихідних!

Впевнена, з цією проблемою стикаються багато хто з тих, хто перебрався з села або селища в відносно велике місто. Ось і ми з Сашком, моїм чоловіком, не стали винятком.

До обласного центру ми колись приїхали заради роботи. Власне, там і познайомились. Спочатку ми просто колегами. Поступово приятельське спілкування переросло дещо більше, і десь за рік прозвучав марш Мендельсона.

Після весілля ми вирішили, що вистачить з нас поневірянь по зйомних квартирах. І взяли квартиру в іпотеку – двохкімнатну квартиру, щоб вистачило місця і для нас, і для дитини, на той момент майбутньої.

Мої батьки за нас тоді пораділи, але стримано. А от батьки, старший брат, сестра та інші його численні родичі зовсім не стримували своїх захоплень. Незабаром ми довідалися чому.

Вони нашу квартиру сприйняли як безкоштовний готель, де можна зупинитись, якщо у місті виникли якісь справи. А у них приводи для приїзду в наші краї були часто.

То свекрам треба пройти обстеження, то братові чоловіка підлікувати зуби, то сестрі купити обновок собі та дитині. Комусь із рідні просто хотілося розвіятися у місті. У них там ніяких розваг немає.

І якщо батьків Саші я спокійно була готова прийняти, то перед рештою хотілося з усієї сили грюкнути дверима. Їхні справи цілком укладаються в один день, тому стирчати у нас потреби особливої ​​не було.

А коли щось перенеслося другого дня – готель на допомогу. У нас можна знайти недорогі варіанти на одну ніч. Ось тільки Сашко не давав мені вивести своїх родичів. Та й сам розібратися з ними не міг через свою безвідмовність.

– Як їх не пустити? Ми ж стільки років пліч-о-пліч прожили! – докоряв мені чоловік, коли я виходила з себе перед черговим їх візитом.

– Теж мені аргумент! Давай і я покличу сюди всіх своїх рідних. А що? Я теж росла у маленькому селищі! – на підвищених тонах відповідала йому я.

Але своєї загрози я не здійснювала донедавна. Тому що спритні родичі чоловіка раніше займали чергу. До того ж мої рідні не люблять когось обмежувати, тому якщо вони й приїжджали до нас, то рідко й зовсім ненадовго.

Коли я завагітніла, стало легше. Незважаючи на надто теплі стосунки з ріднею Сашко розумів, що мій спокій важливіший. Я сподівалася, що тепер наш будинок більше ніколи не нагадуватиме прохідний двір.

Але варто мені було народити, як найближчим часом їхні нескінченні візити відновилися. Спершу свекри захотіли подивитися на внучку, і нічого поганого в їхньому бажанні не було.

Але слідом за свекрами тим самим бажанням запалали й інші родичі Сашка, які ніби між іншим натякнули, що в них знову плани в нашому місті. Так я знову почала відчувати себе покоївкою та куховаркою в одному флаконі.

Мені й раніше було складно готувати на цей натовп, а потім прибирати за ним. А з народженням малюка ця місія стала дуже важкою.

З чоловіком ми почали цапатися сильніше, ніж колись. Я з цього приводу в рідкісні вільні хвилини плакалася подругам, які в один голос радили розлучитися, як тільки малеча підросте, а я вийду на роботу.

Але про розлучення я навіть думати не хотіла, хоч наші з чоловіком стосунки і затьмарювали ці чвари. В іншому він мене влаштовує. Грошей на наші потреби не шкодує, чеків не вимагає, незважаючи на ще не виплачену іпотеку. Та й донькою вечорами займається, щоб я могла хоч скількись часу приділити собі.

Розкинувши мізками, я дійшла до простої і певною мірою геніальної думки. І чого вона раніше не відвідала мою голову? Я вирішила відвадити родичів Сашка від нашого будинку. Причому, мирно, без скандалів, щоб чоловік не помітив каверзи.

Якось я вмовила маму приїхати до нас із ночівлею. Вона ж нашу донечку бачила двічі і якось мигцем. Чоловікові з безневинним виглядом сказала, що на вихідні до нас їде моя мама.

Мовляв, вона дуже скучила за дитиною. Не відмовляти ж їй? Про те, хто насправді був ініціатором цього візиту, я тактовно промовчала. В результаті чоловік, хоч і насилу, але скасував приїзд когось зі своєї рідні.

Ті вихідні пройшли чудово. Мама, на відміну тих родичів, не створює суєти і безладу, не веде безмістовні розмови. Але кожні вихідні її не покличеш – адже їй стане ніяково.

Тому наступного разу я вигадала щось ще. Коли чоловік попередив про приїзд двоюрідного брата з дружиною, я, на його подив, нічого проти не сказала. І багато чого не зробила. Не навела чистоту, не приготувала нічого, не постелила їм у дитячій.

А після приїзду цієї рідні стала тоном вокзальної жебраки просити все це зробити, посилаючись на хронічний недосип і нестачу часу. У мене ж немовля!

По обличчях родичів було видно, що такий прийом їм зовсім не до вподоби, але на ночівлю вони все ж таки залишилися. Зате поїхали з самого ранку, і чоловікові з того часу не дзвонили.

Аналогічним чином я вчинила і з рештою рідні чоловіка. Варто їм показатися на порозі, я їм список справ і покупок. Чоловік, звісно, ​​ставив незручні питання. Але в мене завжди була готова відповідь: донечка з рук не злазить, а тому на гостей просто немає часу.

Ось уже півтора місяці нас ніхто з цих безпардонних людей не турбує своїми приїздами. Відносини з чоловіком стали ідеальними. Сподіваюся, відтепер так завжди буде. А якщо ні, складу для небажаних гостей якийсь великий списочок справ.