Раїса знала, що вона виховала чудових синів. Вона була впевнена, що з ними і без чоловіка вона не пропаде. Адже саме вони допомогли їй позбутися від чоловіка-зрадника

– Квіти? — здивувався Вадим, коли Раїса зайшла до квартири. – Від кого?

— Давай не зараз, — відповіла Раїса. — Дуже втомилася і… їсти хочу. Трохи пізніше. Добре?

— Ну, гаразд, — ліниво відповів Вадим.

А під час вечері Раїса повідомила чоловіку та дитині новину.

— Уявляєте, — ніби між іншим сказала Раїса, — а мене сьогодні вранці заміж покликали. Квіти подарували.

Чоловік і діти мовчки продовжували їсти, нічого не сказавши.

— Так, — спокійно продовжувала Раїса. — Чого тільки не трапляється у житті. Потрібно ж… Хм… Заміж. Мене. І хто б міг подумати?

Раїса подивилася на чоловіка здивованим поглядом.

— Вадиме, а ти знаєш, що найсмішніше? — спитала вона.

– Найсмішніше? — перепитав Вадим і закашлявся.

Старший син поплескав батька по спині.

— Найсмішніше, — не звертаючи ні на що уваги, продовжувала Раїса, — що він на десять років молодший за мене. Сказав, що закохався з першого погляду.

— Сподіваюся, ти сказала йому, що заміжня і у тебе двоє дітей? – запитав Вадим.

— До чого тут це, — роздратовано відповіла Раїса. — Я тобі зараз про інше говорю.

– Я не зрозумів. А про що ти мені кажеш?

— Уявляєш, він нещодавно закінчив інститут, а тепер працює у нас технологом, — відповіла Раїса.

— Ну уявляю. І що?

– Ну як що? — водночас і з подивом, і з радістю сказала Раїса. — Невже ти не розумієш?

– Що не розумію?

– Він як дитина. Такий кумедний!

– Хто смішний? Хто як дитина? – перепитав Вадим. – Технолог?

Раїса мовчки кивнула кілька разів головою і подивилася спочатку на дітей, а потім на чоловіка. Діти поставилися до повідомлення про смішну дитину-технолога спокійно. Вони просто з розумінням кивнули головами. А ось Вадим насторожився. Раїса ж, у свою чергу, задумливо дивлячись кудись у далечінь, продовжила.

— Його звати Артур, — захоплено, і водночас тихо, але при цьому з деяким подивом сказала вона. — Ар-тур, — повільно промовила вона. – Цікаве ім’я. Відразу відчувається запах цього… як його…

Раїса замислилась. Діти дивилися на тарілки. Вадим перестав їсти і чекав, що скаже дружина.

— Середньовіччя! — радісно згадала Раїса.

— Раїсо, а тобі не здається, що цей Артур… — почав був Вадим, але Раїса його не чула.

— Та ні, він нічо так, — продовжила Раїса. — Тільки, на мою думку, нахабний трохи. У його віці і за його становища… Така сміливість? Все-таки він простий інженер. А я, як-не-як, головний бухгалтер…

— Однак! – сказав Вадим. – Несподівано. І… Сміливість тут справді потрібна.

— Ти теж помітив, правда? — зраділа Раїса.

– Помітив що? – не зрозумів Вадим.

Але Раїса його не слухала.

– Просто дивно! – захоплено продовжувала вона. — уявляєш, Вадиме, не минуло й трьох днів, як він побачив мене в прохідній заводу, і на тобі. Квіти! Пропозицію зробив! Говорить, що закохався з першого погляду. Але ти знаєш, Вадиме, я йому не вірю.

– Чому ж? — спитав Вадим перше, що спало на думку.

— Ну, як… Він такий молодий, — відповіла Раїса. – Цікаво, на що він розраховує? Невже він не розуміє, що ця його поспішність насторожує? А ще ці квіти? Навіщо все це? Це якось…

— Як?

— Несерйозно, — відповіла Раїса. — Ось ти, Вадиме, ти таким не був. Я пам’ятаю, як довго і серйозно ти за мною доглядав. Все ніяк не наважувався… Скільки тобі знадобилося часу, щоб зробити мені пропозицію? Рік? Та й то… якби я сама не натякнула, ти б так і не наважився.

Адже тоді ти був уже старшим майстром, а я тільки-но почала працювати. І жодних квітів ти мені не дарував. Я в тобі відразу побачила серйозну людину. Не те що цей Артур і…

— Мамо, а якщо ти погодишся вийти за Артура заміж, ти до нього жити підеш? — спитав старший син.

— Не кажи нісенітниці, Максим, — відповіла Раїса. — Який приклад ти подаєш молодшому братові? Доїдайте, і марш із кухні.

– А все-ж таки? Ну, якщо припустити таке, мамо? — спитав молодший син.

— Що у вас у голові, діти? – обурилася Раїса. – Не розумію. Все твоє виховання, – вона суворо подивилася на чоловіка. — Але якщо припустити, — продовжила вона, — то, звичайно, я піду до нього. Самі подумайте, як я можу його привести сюди? До того ж я не знаю, чи потоваришуєте ви. Та й ваш тато тут живе. Уявляєте, в якому стані він опиниться?

– В якому? — спитав Максим.

– В нормальному, – сказав Ілля. — Ви дорослі люди і… Розлучитесь, нашу трьохкімнатну квартиру розміняєте.

— З доплатою, звісно, ​​— додав Максим. — Але ж варіант знайти можна.

— Нам із татом — двохкімнатна, а тобі з Артуром — однокімнатна, — запропонував Ілля.

“Я не зрозумів, – подумав Вадим, – що значить, “нам з татом”?”

— Ні, ні, — категорично заявила Раїса. — Про це й мови не може бути, щоб привести його сюди. Навіть якщо таке й станеться, хоча це неможливо, але… Якщо раптом я вийду за Артура, то, звичайно, піду до нього.

– А ми? — спитав Максим.

— З тобою підемо? – хапитав Ілля.

— Ну ще б чого, — пирхнула у відповідь Раїса. — Ви навіщо нам? Ви залишитеся тут. З татом. І нічого ми розмінювати не будемо. Раптом у мене з Артуром не складеться. Хто його знає.

– А поки тебе не буде, мамо, можна один із нас займе спальню? — спитав старший син.

– Спальню? А я куди? — спитав Вадим, вважаючи, що він і так довго мовчав.

— У вітальню, — дружно відповіли брати.

– Не смішно, – сказав Вадим. — І взагалі… Щось ви тут розговорилися. Поїли?

— Поїли, — радісно відповіли діти.

— Марш з-за столу.

– Дякую мамо.

— Дякую, все було дуже смачно.

— А щодо Артура подумай, — додав Максим.

— Якщо що, то ми не проти, — нагадав Ілля.

Діти пішли.

— Як швидко вони виросли, га? – сказала Раїса.

– Як виросли?! – вигукнув Вадим. — Про що ти кажеш, Рая? Старшому – шістнадцять, молодшому – чотирнадцять. Їм ще рости та рости!

— Так-так, — розгублено продовжувала Раїса. – Це ти правильно сказав. Рости та рости.

— І що ти відповіла йому? – запитав Вадим.

– Відповіла? – не зрозуміла Раїса. – Кому?

– Артуру. Чи тебе ще хтось заміж покликав?

Раїса зрозуміла, про кого мова.

– Ах це! — радісно відповіла вона. — Ти ж розумієш, що це все несерйозно. Йому всього 25. Тут нема про що говорити.

– І все таки. Що ти сказала йому, коли він запропонував тобі стати його дружиною?

— Чому взагалі я мала щось йому відповідати?

– Тобто? Ти йому не відмовила?

– Не розумію про що ти. Тобі ще покласти котлетку?

— Та почекай ти… зі своєю котлеткою. Ти що, не сказала йому «ні»?

— Сказати йому «ні» — значить, показати йому, що сприйняла його слова серйозно.

– Раїса! — грізно промовив Вадим. – Я не жартую. Я хочу знати, що ти відповіла йому.

– Що ти хочеш від мене? Адже я не сказала йому «так»!

— Але ж ти не сказала і «ні»! Чому?

– Я вже пояснила, чому.

– Скажи чесно, він тобі подобається?

— Що за нісенітницю ти несеш? Він, звичайно, милий і… таке інше, але… У мене двоє дітей. І я набагато старша. Зрештою, я маю тебе. Ми разом уже 17 років.

Вадим не витримав, вставв з-за столу і почав ходити дев’ятиметровою кухнею туди-сюди.

– Заспокоїла! – вигукнув він. — У неї, бачте, двоє дітей і я. А якби нас не було? Тоді що?

— Ну-у… — Раїса задумалася, — якщо мабуть… Якби не було тебе й дітей…

— Так-так, саме. Якби!

— І все одно — ні, бо я набагато старша за нього. Тому можеш заспокоїтись і доїсти котлету.

– Ах, заспокоїтися! Тобто, якби ви були ровесниками, то мені слід би хвилюватися? Я правильно розумію?

Раїса знову замислилась.

– Не знаю, – відповіла вона. — Кажеш, якби Артур був твоїм ровесником?

– Так! Якби!

– Навряд чи. Швидше за все, тоді взагалі нічого не було б.

– Чому? – здивувався Вадим.

— Твої ровесники на таке не здатні.

– Мої ровесники? – не зрозумів Вадим.

— Чоловіки твого покоління не здатні на такі рішучі вчинки, — відповіла Раїса. – А ще й квіти. Ні. Ви таке не здатні.

– Ми? Мого покоління? Раїса, це вже нахабство. Я всього на три роки старший за тебе.

— Я про це говорю. Між тобою та Артуром ціла вічність. Де ти і де… Він! Ти вже начальник цеху, а він… Простий технолог. Він навіть своєї квартири не має. Живе із мамою. Все життя попереду. Він ще здатний закохуватися і дарувати квіти тій, котрій робить пропозицію.

Раїса замислилась. На її обличчі сяяла щаслива посмішка.

– Про що ти зараз думаєш? — суворо запитав Вадим.

– Та так. Нічого.

– І все таки.

— Дрібниці.

– Хочу знати.

— Але ж це просто смішно.

— От і посміємося.

— Він обіцяв, що коли я стану його дружиною, він винайме нам квартиру, — відповіла Раїса. — Сказав, що на велику та в центрі йому грошей не вистачить. Але маленьку, на околиці міста та далеко від метро він може собі дозволити.

— Це справді смішно, — сказав Вадим.

Раїса сумно зітхнула.

«Зараз вона, мабуть, уявляє себе дружиною Артура, — ревниво думав Вадим, — у маленькій квартирці на околиці міста. Ну, Раїсо. Ось від кого не чекав, то від тебе. Думав, що ти не така, а ти… Така сама, як і всі жінки».

— Ось чому між мною та Артуром ціла вічність, — впевнено сказала вона. — Тож можеш заспокоїтись. Між нами нічого немає і не може бути.

На цьому розмова була закінчена. Але Вадим не заспокоївся. Він був упевнений, що з Артуром цим не чисто.

«Напевно, між ними вже є щось, — думав він. — І всі ці слова… вони не просто так. А якщо вона справді візьме і піде? До Артура. Що їй заважає вже зараз жити із цим Артуром? У маленькій квартирці! Нічого не заважає. Точніше… заважаю я. І діти.

Ось вона і піде від нас. А в результаті що? Я опинюся у вітальні, а хтось із синів займе спальню? Ні. А потім – розмін. І я з дітьми — у двійці? Не дочекаєшся”.

Вадим був у вітальні і дивився телевізор, коли почув у передпокої шум.

— Ти що тут шукаєш? — спитав Вадим, вийшовши до передпокою і побачивши, як Раїса витягає з комори речі.

— Та не можу знайти нашу велику валізу, — відповіла Раїса. – Пам’ятаєш? Червону таку. Ми з нею на море їздили одразу після весілля.

Вадиму стало не по собі.

– Не знаю, – відповів він. — Викинули, мабуть. А навіщо тобі валіза?

– Просто. Згадала. Вирішила подивитись, у якому вона стані.

«Все зрозуміло, – подумав Вадим. — Піти вирішила. А мене з дітьми залишити».

— Ти що, Раїса, — сказав Вадим, — найхитріша? Думаєш, я не розумію?

– Ти про що?

– Про то. До Артура зібралася?

— Навіть якщо й так? – відповіла Раїса.

«Треба йти! – подумав Вадим. – Чим швидше тим краще. Прямо зараз. І жодних валіз».

– Не вийде. Я перший піду.

— Як це ти перший? – обурилася Раїса. – Чому? Адже це мене заміж покликали. Я перша сказала, тому я й піду. Зараз тільки знайду валізу, зберу речі, і все.

– Давай-давай. Шукай свою валізу. А я пішов. І мені для цього навіть не доведеться речі збирати.

– Як пішов? А речі свої? Мені залишиш?

— За речами пізніше заїду. Може бути.

Вадим пішов. До передпокою вийшли сини.

— Я ж казав, що сам піде, — сказав Максим. – А ти сумнівалася.

– І все одно. Так не зовсім чесно, – сказала Раїса.

— А зустрічатись за твоєю спиною з іншою? — суворо запитав Ілля. — На твою думку, це чесно?

Місяць тому Максим та Ілля випадково побачили батька з іншою жінкою. Розповіли про це мамі. Раїсі здалося це підозрілим. Вона вирішила простежити за чоловіком. З’ясувалося, що там все серйозно. Її звуть Жанна. І в них із Вадимом буде дитина. А Вадим мовчить, бо сам не знає, що робити.

Раїса, коли дізналася, дуже засмутилася. Хотіла одразу поговорити з чоловіком, але сини її зупинили.

— Не поспішай, мамо, — запропонував Максим.

– А чого чекати? — не розуміла Раїса. — Якщо ця жінка вже на дитину чекає.

— Ну, ось поговориш ти з ним і що? – запитав Ілля. — У результаті наша квартира перетвориться не зрозумій на що. Ти в одній кімнаті. Він – в інший.

— До того ж, мамо, ти знаєш, — сказав Максим, — що Жанна живе у гуртожитку. І він її сюди привести хоче. Чекає лише, коли вона народить.

– Тобі це потрібно? – запитав Ілля. — Нам точно ні.

— І мені ні, — сказала Раїса. — Але що ж робити?

Ось тоді Раїса та діти й придумали того самого Артура, за допомогою якого так налякали Вадима, що він сам пішов із дому. І навіть нічого не забрав.

— Я в тебе тепер житиму, — сказав Вадим, приїхавши до Жанни.

— Ти ж обіцяв, що ми житимемо в тебе, — відповіла на цю новину Жанна. — Казав, що маєш велику вітальню. Майже 30 метрів. А після розлучення ми планували розміняти квартиру. Твоя дружина — з дітьми в двушку, а ми — в однушку. Адже ми все спланували. А тепер що? Ти пропонуєш жити у цій десятиметровій кімнаті?

— Виявляється, не все ми спланували, кохана. Моя дружина сплуталася з якимсь Артуром і збирається піти до нього, а дітей повісити на мене. І тоді вона з Артуром опиниться в однокімнатній, а ми з тобою в двокімнатній, але з трьома з дітьми. Тобі це потрібно?

– Ні.

– І мені не треба.

— А що робити?

— Головне — це не дати їй можливість дітей залишити на мене. Зрозуміла? Тому до розлучення я в тебе поживу. У десятиметровій кімнаті. А там буде видно. У крайньому випадку знімемо квартиру.

Але розлучення довелося відкласти. Тому що, як виявилося, Раїса, до того ж, теж вагітна.

Вадим був певен, що батько не він. І вирішив довести це, щоби не платити аліменти. А коли у Раїси народилися двійнята, Вадим витратив багато часу та грошей, щоб з’ясувати, що й ці діти теж його.

Зараз Вадим та Жанна винаймають квартиру. В них уже двоє дітей. Вони досі не одружені.