Правду кажуть: тиша та гладь – Божа благодать. Віктор сходив наліво і вирішив про це сказати дружині. От тільки їй така правда не була потрібна

Віктор припустився помилки і мучився докорами совісті, не знаючи як жити далі. Ось уже скільки днів минуло з того самого моменту, а він все страждає, місця собі не знаходить. В очі дружині дивитись боїться. А тут ще й на душевному рівні проблеми розпочалися. Начебто роздвоєння особистості. І тепер Віктор уже не один. А двоє в ньому сидять і сперечаються один з одним.

Один — оптиміст, який хоче зізнатися дружині, сперечається з песимістом, який наполегливо стоїть на тому, щоб тримати дружину в невіданні.

— Ти все одно не зможеш з цим жити, — говорив оптиміст, який стояв за відкритість і чесність у сімейних стосунках, — будь хто, тільки не ти. Ти не такий. Зведеш себе. Краще зізнайся. Легше стане.

– Так.  Як же! Легше стане, — насміхався песиміст. – Ага. Розповідай казки.

— Та чому казки?

– Тому що! Казки це. І не слухай його, Вітя. Не слухай. Ти мене слухай. Я знаю що говорю. Не стане легше. Навіть не сподівайся. Навпаки. Буде ще гірше. Світлана тебе не пробачить. Краще мовчи. Мовчи як риба.

— А я говорю, пробачить! – наполягав на своєму поборник гласності. – Вона ж любить тебе. Отже, не може не пробачити. Ти тільки не мовчи.

— Та не пробачить вона! Що я, Світлану, не знаю? Будь-хто, тільки не вона. Втім, чого я тебе вмовляю. Роби, як хочеш. Але пам’ятай, я тебе попередив.

— Та не слухай його.

– Можеш і не слухати. Подумаєш. Моя справа попередити.

– Живи відкрито, Вікторе. Інакше не зможеш дивитись у вічі людям.

– Ага. Живи відкрито! Один. Без дружини, дітей. Це так чудово!

— Та чому один? Чому?

— Тому що вона одразу піде від нього. Я ж кажу. Світлана йому цього не пробачить.

— Якщо кохає, простить!

— Ха, ха, ха, — неквапливо й уїдливо відповів песиміст. — Вибачили одного такого. Втім… Набридло сперечатися. Роби як хочеш. Тільки після того не дивуйся, що від сім’ї залишилися одні руїни.

— Значить, на твою думку, краще мовчати? Так? І все життя, що залишилося, прожити в брехні?

— Мовчання — це не брехня.

— Лицемір!

– Демагог!

Довго вони так сперечалися. Місяць цілий. Зрештою, дійшли висновку, що треба в самої Світлани спитати. Вибачить вона чи ні?

— Але ж питати треба акуратно! — порадив песиміст. — Щоб вона не здогадалася.

— Звісно, ​​акуратно, — відповів оптиміст.

Віктор дуже акуратно сформулював питання і тепер із хвилюванням чекав на нього відповіді.

— Пробачу я тебе чи ні, якщо раптом таке станеться? – уточнила Світлана.

– Ну так!

– Ні звичайно.

– Чому? А якщо це випадково станеться? Якщо ніякої любові між мною та цією жінкою не буде? Якщо мине місяць, а я навіть імені її пам’ятати не буду? Тоді як?

— Все одно не пробачу.

— А кажуть, що коли жінка кохає, вона все вибачить.

– Правильно. Але своїм таким вчинком ти зруйнуєш мою любов до тебе. Її більше не буде. Розумієш?

— Значить, на твою думку, краще мовчати, якщо таке станеться? Так?

— Краще мовчи.

— А те, що я при цьому мучитимусь! Страждати буду! Це тебе не хвилюватиме?

— Анітрохи.

– Як же так, Світлана? Твій чоловік страждатиме, а тобі все одно?

— По-перше, я не знатиму, що ти страждаєш. А по-друге… Вважай, що всі ці страждання це тобі покарання за твою зраду.

— Чи не надто суворе покарання, Світлана, ти мені вигадала? — спитав Віктор трагічним голосом.

— Час покаже, — відповіла Світлана.

«Та що це таке, — дивувався Віктор, — і так погано, і так недобре. Буду чесним – залишусь без дружини. Стану мовчати — душевними муками зведу себе. Що робити?”

Віктор вибрав другий варіант. Почав жити, приховуючи від дружини страшну правду.

А за місяць Світлана пішла від чоловіка і подала на розлучення.

– За що, Світлана?

— Не можу бачити, як ти страждаєш, — відповіла вона. – Думала, зможу, не вийшло. Мабуть, надто суворе покарання я тобі придумала.