Подруга ревнує мене до чоловіка та дитини, а все через те, що я не можу з нею більше ходити клубами

У мене є найкраща подруга Марина, з якою ми разом ще зі школи. Ми з нею пройшли вогонь, воду та мідні труби. Разом вступили до одного інституту, разом винаймали квартиру. Підтримували одне одного, разом переживали труднощі та відзначали перемоги.

Пам’ятаю, ми якось разом клялися один одному в тому, що ніколи не перестанемо спілкуватися. І мовляв, що не потрібні нам ніякі мужики.

Звичайно, все це були жарти. Через кілька років я зустріла Мішу, свого майбутнього чоловіка. Спочатку ми з ним просто зустрічалися, і я навіть не думала, що в нас може статися щось серйозне. Ми ще з Мариною постійно жартували, на кшталт: а прикинь, це мій майбутній чоловік.

А потім час минав, і я почала розуміти, що з Мишком у нас все по-справжньому. І коли Марина теж це помітила, вона ніби навіть ревнувала мене до нього.

– Ти взагалі про свою подругу забула, – обурювалася вона. – Тепер весь час проводиш із Мишком.

– Неправда, – відповіла я. – Я і з тобою часто гуляю.

– Ага, – пирхнула вона. – І Мишко з нами.

Потім Мишко запропонував мені переїхати до нього. І тоді Марина теж засмутилася. Хоча я навіть допомогла їй знайти нову квартиру, а Мишко перевіз її речі.

Через рік після того, як ми з Мишком почали жити разом, він зробив мені пропозицію. Я погодилась. Свою подругу покликала, звісно, ​​як свідка.

На весіллі Марина плакала і говорила, що сподівається, що ми з нею, як і раніше, будемо подругами і наше спілкування не припиниться після весілля. Звісно, ​​я запевнила її, що все так і буде.

І на моєму ж весіллі подруга познайомилася з троюрідним братом чоловіка, і за кілька тижнів вони почали зустрічатися. Тоді Марина відволіклася від мене, і, мабуть, тому вона не переживала через те, що ми з нею стали менше спілкуватися. До речі, з Андрієм вони зустрічалися досить довго майже чотири роки.

За ці роки у нас із Мишком народився син. І, природно, тепер я вже, як дружина та мати не могла проводити весь вільний час на тусовках, як у молодості. І мене це влаштовувало. Так, я із задоволенням згадувала, як ми з Мариною та іншими подругами та друзями веселилися, коли були студентами.

Але зараз я вже не була тією дівчинкою, яку окрім гулянок та клубів більше нічого не цікавить. Мені подобалася моя нова соціальна роль. І я розуміла, що як раніше не буде. Тільки моя подруга цього ніби не розуміла. Марина розлучилася з Андрієм, і щоб заспокоїтися вирішила, що треба загуляти.

Першого дня після розлучення вона мені зателефонувала і сказала, що за півгодини приїде. Скажу чесно, я не дуже зраділа цьому. Тому що це був будній день, чоловікові завтра треба було вставати на роботу, а мені рано вкладати дитину.

Але ми поговорили з Мишком, вирішили, що якщо Марині справді погано, то треба з нею побути. Подруга приїхала з вином та цукерками. Мені ні того, ні іншого не можна було. Марина дуже засмутилася, коли це почула.

Ми з нею посиділи на кухні кілька годин, після чого я сказала, що нам час лягати спати. Подруга засмутилася і сказала, що взагалі-то планувала зі мною йти до клубу.

– Марино, ну який ще клуб? – засміялася я. – У мене маленька дитина, я від неї ні на хвилину відійти не можу.

– А раніше ти казала, що завжди будеш зі мною гуляти! – обурилася вона.

– Ну, зараз у мене інші пріоритети, – відповіла я.

Подруга образилася та поїхала. І потім вночі записала мені довге аудіоповідомлення про те, що я їй більше не подруга, що я її зрадила, і все таке. І тепер я не знаю, що робити. Я не хочу втрачати подругу, з якою дружила стільки років. Але при цьому розумію, що не зможу дати їй того, чого вона хоче.