Почав ходити до психолога і перестав ревнувати дружину. А вона вирішила, що я її розлюбив: — Ти став байдужим до мене! — ображено закричала Марина. — А чи до психолога ти ходиш? Або коханку завів, тож мене не помічаєш. Ти мене більше не любиш, га?

Я все життя був дуже ревнивою людиною. Особливо це почуття посилилося після весілля з Мариною. Я ревнував її до всіх: до колишніх, друзів, колег по роботі. Все це виснажує мене і, природно, негативно позначалося на наших відносинах, але я все одно не міг цього впоратися.

Мільйон раз обіцяв дружині, що більше так не буду. А потім вона затримувалась на роботі на півгодини, або на зустрічі з друзями я бачив, як вона посміхається комусь із спільних знайомих… і зривався.

Після вибачень і освідчення Марина щоразу прощала мене, але я розумів, що нескінченно так продовжуватися не може. Колись їй це набридне, і вона піде від мене.

Якось я вирішив звернутися до психолога. Зустрічі з ним стали для мене справжнім порятунком. Ми почали опрацьовувати мої страхи і невпевненість, і я зрозумів, що причина моїх ревнощів криється у власних комплексах.

Це одкровення стало для мене справжнім проривом. Я почав вчитися довіряти дружині і розуміти, що вона любить мене таким, яким я є.

Після багатьох місяців роботи над собою я став впевненішим у собі. Я навчився розділяти свої емоції і не проектувати їх на Марину, намагаючись контролювати її рух.

Але, як з’ясувалося, моя робота над собою не дуже втішила дружину. Якось ми сиділи, вечеряли, і я помітив, що вона виглядає засмученою.

— Останнім часом ти ніби віддалився і став холоднішим, — сказала вона, не підводячи очей від столу. — Зовсім не спілкуєшся зі мною.

– Кохана, про що це ти? – здивувався я. — Я просто став трохи спокійнішим.

— Цікаво, з чого це раптом? — саркастично спитала вона. — А чи ти любиш мене взагалі?

Я був здивований її питанням.

— Звісно, ​​люблю! – відповів я. – Я просто… борюся зі своєю ревнощами. Ти ж знаєш, я ходжу до психолога заради тебе. Щоб наші стосунки стали кращими.

Але, схоже, це не заспокоїло. Вона схопилася зі стільця і ​​перейшла на крик.

— Ти став байдужим! — ображено закричала Марина. — А чи до психолога ти ходиш? Або коханку завів, тож мене не помічаєш. Ти мене більше не любиш, га?

— Марино, так не працює! – сказав я, намагаючись зберегти спокій. — Я теж раніше думав, що ревнощі — це ознака кохання. Але ж це не так! Я працюю над собою, щоб бути найкращим чоловіком для тебе.

– Так, звичайно! – пирхнула дружина. — Стільки років любив та ревнував, і все було добре. А тут ти раптом прояснився і все зрозумів. Якщо розлюбив, то й скажи!

Сперечатись було марно, і я вирішив закінчити на цьому розмову. Тільки Марина не заспокоїлася. Через деякий час я почав помічати, що вона ніби спеціально почала провокувати мене, щоб викликати ревнощі.

Наприклад, я сиджу на дивані та читаю книгу. Тут заходить дружина і починає з кимось розмовляти телефоном. Я швидко розумію, що її співрозмовник чоловік, і за звичкою починаю прислухатися.

— Так, Дімочко, — лагідно каже йому Марина. — Звичайно, я обов’язково піду на корпоратив. Так, там і побачимось.

Поклавши слухавку, вона з цікавістю подивилася на мене. Я, згадуючи всі поради психолога, зробив кілька повільних вдихів і видихів і продовжив читати книгу, ніби нічого не було. Марина пирхнула і помчала до сусідньої кімнати.

Наступного разу, коли ми з нею були на дачі у друзів, вона на моїх очах почала фліртувати з нашим спільним розлученим знайомим. Сміялася з його жартів і чіпала за плече.

Мені важко було не реагувати на це, тож я пішов до іншої кімнати. Марина пішла за мною.

– Бачиш? – сказала вона. — Тобі на мене начхати! Раніше ти б уже з глузду з’їхав, а зараз тобі все одно.

– Ні, мені не байдуже! – зітхнув я. — Але я докладаю величезних зусиль, щоб наші з тобою стосунки стали здоровими.

– А мені не потрібні здорові! – закричала Марина. — Мені треба, щоб усе стало як було!

І тепер я в сумнівах. Мені подобаються мої заняття з психологом. Мені подобається спокійніше і адекватніше поводитися.