Побачили в парку велику сімʼю, батької якої їхав у кріслі. І він був основою сім’ї, а його рідні – опорою

Вчора в парку доріжкою через прекрасний зелений луг йшла родина. Мама, зовсім маленький хлопчик, дівчинка сім років, двоє підлітків-братів. Вони йшли.

А тато – їхав у кріслі з моторчиком. У нього ноги не ходять.

Дуже вправно їхав, хоч це лісова доріжка, не центральна алея. Коріння дерев та ямки іноді заважають. Але батько сімейства легко справлявся з коляскою.

І всі сміялися, вся родина, просто від радості життя. Малюк підбігав до батька, намагався щось розповісти. Дівчинка питала щось, обіймала тата. Підлітки-брати жартувались з батьком, він їм показував напрямок, цікаво розповідав про мости, про парк. Приємний такий усміхнений чоловік їхав у візку.

І дружина його йшла поруч. Іноді нахилялася до чоловіка, цілувала його легенько. А він – її.

І вони балакали, обіймали один одного, посміхалися і йшли, сміючись, чудовим сонячним парком.

Усі разом йшли. Хоча чоловік не може ходити; але вони йшли разом. І він був основою сім’ї. Це очевидно. А його близькі – його опорою.

Свої – це наші ноги. Наші крила. Коли ми разом, ми летимо. І кохання дає нам сили. І опору. І сенс життя…