Побачила в аеропорті жінки з маленьким сином. Вона то з ним гралася і обнімала, то сварила і смикала. Одним словом, грала в в “любить-не любить”

В аеропорту чекали на літак. Молода жінка кричала на маленького синочка. Розсердилась, бо він крутився і канючив, почала страшенно кричати. І лякати його, що залишить в аеропорту, а сама полетить.

Не любить вона хлопчика, скажете? Але дві хвилини тому ця мама цілувала в верхівку свого синочка. Гладила ніжно, казала, що він найславетніший хлопчик у світі! Значить, любить. Ні, не любить! Тому що щойно сильно смикнула його за руку.

Ні, любить. Бо через п’ять хвилин дістала розмальовку, фломастери, ось сидить, обіймає дитину, розфарбовує з ним собачку, каже, який розумник хлопчик! Ні, не любить. Тому що знову роздратувалась і закричала, коли малюк залишив альбом і кудись пішов…

Вітер змінювався постійно. Любить не любить. Кричить і свариться, потім обіймає та ніжно цілує. Потім смикає за руку чи за вухо. Потім гаряче обіймає та питає, чи хоче він морозиво?

Так, знаєте, з глузду можна з’їхати. Навіть у дорослої людини виникне плутанина у голові. А що відбувається із хлопчиком? Що в нього в голові? Він то плаче, то смієтьс. Посмішка змінюється гримасою. Сльози – сміхом.

Ця гра в “любить – не любить” дуже жорстока та руйнівна, ось що я вам скажу. Дорослі уникають таких відносин. А дитині подітися нема куди. І жодне морозиво не допоможе.

Хоча хлопчик, начебто, моментально забував про крики та погрози. Звик.

Але настане день, коли і на прояв любові він також не реагуватиме. Йому буде байдуже. Коли вже не розумієш, як до тебе ставляться і чого чекати, стає все одно. Стаєш сам як морозиво. Холодним та твердим. І втрачаєш здатність довіряти. І не почуваєшся у безпеці. І нікому не віриш…