Після зустрічі “40 років шкільного випуску” Ігор зрозумів, що старість вже близько. І тому вирішив почати нове життя

Старість – це усвідомлення скінченності життя. Горизонт уже видно. Треба заспокоїтися, прийняти життя як даність, доживати свій вік і милуватися комашками і травинками. Не знаю, не думаю, що в цьому – мудрість.

Oдин чоловік поїхав на зустріч з однокласниками в маленьке місто, звідки був родом. Минуло сорок років після закінчення школи. Ось він і наважився. Його покликали, він і поїхав. І відчув потрясіння.

Усі дуже постаріли. Ви тільки уявіть різницю між сімнадцятирічними підлітками і людьми під шістдесят. Різниця очевидна і сумна. А деяких уже й немає. І цей Ігор зрозумів, – він теж постарів. Він такий самий. Життя минуло, можна так сказати. І не збулися юнацькі гарячі мрії.

Він працював на ненависній роботі, на складі. Свою справу так і не відкрив, боявся. Хоча хотів займатися будівництвом, – але клопітно бригаду організовувати, знаходити замовлення, звітність здавати, – все це клопітно. Хоча мріяв будувати дерев’яні будинки. Собі дачу побудував сам.

Із дружиною давно розлучився, вона полюбила іншого. Буває. Жив один, була в нього подруга Віра Павлівна. Теж у віці. Діти в неї дорослі, онуків уже п’ятеро!

І не було сенсу одружуватися, з’їжджатися, – клопітно. Хоча Віра, може, й хотіла. Натякала, заговорювала, – він відмахувався. Хотів займатися єдиноборствами. Але теж усе ніколи було. Робота, то те, то се. Років тридцять хотів. Але так і не дійшов до секції. Він навіть собаку не завів, про якого так мріяв у школі…

Ігор Миколайович подивився на обличчя однокласників, – як у дзеркало подивився. І зрозумів, що він постарів. Бадьорий такий, але літній мужик. Усе. Горизонт чітко видно.

Думаєте, він розплакався і впав у депресію? Став доживати своє сумне життя, радіючи дрібницям, не поспішаючи, як радять мудреці? Думати про смерть і про тлінність усього сущого?

Ігор Миколайович повернувся додому, повний азарту і натхнення. І насамперед зателефонував Вірі і зробив пропозицію. І попросив вибрати гарний ресторан для весілля. Найкращий – для їхнього рівня. От що могли собі дозволити найкраще, те й обрали.

На роботі він написав заяву на відпустку. І звільнився після законної відпустки. Він під час відпустки знайшов приміщення, став набирати бригаду, шукати замовлення на будівництво. Бухгалтера найняв. Деякі гроші були в нього. Він відкладав. А тепер – витрачав. Вкладав. І нітрохи не боявся.

Горизонт видно. Ось що він зрозумів. Він постарів. Якщо зараз не почати, постарієш ще більше. І сил буде ще менше. Здоров’ям Ігор теж негайно став займатися. Треба, щоб здоров’я вистачило надовше! Треба пройти повне технічне обслуговування! І записався у фітнес-центр, треба ж починати з чогось. Привести себе до ладу хоча б, – прибрати десять зайвих кілограмів.

І Віри онуків почав навчати того, що вмів і знав. Треба встигнути передати ремесло, знання, навчити хорошого. Онуки звали Ігоря «дідусем». Спочатку незвично було. Але потім звик. Сподобалося. Бути дідусем добре, виявляється!

І собачку він завів. Давно мріяв, та все відкладав. А тут сусіди хотіли віддати свого песика в добрі руки, набрид він! Гуляти з ним треба, шерсть прибирати, та й узагалі… Ось Ігор і взяв песика собі. Бо горизонт видно. Але ще є час!

І цей час треба якомога продуктивніше використовувати. Так говорив Ігор своїй Вірі. І вона була цілком згодна.

Коли усвідомлюєш свій вік і бачиш кінець шляху, – нехай на віддалі, але бачиш же! – мудрість не в тому, щоб сховатися від життя. Не в тому, щоб стати споглядачем, нікуди не втручатися, перераховувати цукерки, що залишилися в коробці…

Якщо залишилися сили і бадьорість духу, треба починати жити.

Жити так, як хотів. Робити те, про що мріяв. Припинити боязко торкатися води ніжкою, бродити берегом… Скоро захід сонця. Треба поплавати, встигнути, зануритися в життя. Сказати слова кохання. Почати справу, яка тягнула до себе, та ти все відкладав. Багато чого треба зробити. І треба поспішати! Бо час обмежений.

Якщо помітили, що почали старіти, є два шляхи.

Змиритися, прийняти, доживати своє життя спокійно і начебто мудро. Відмовитися від бажань, які й так не втілював. Відмовитися від любові, залишити надію, як у Данте. Жити «на мінімумі» і розтягувати його на довше.

…Або почати жити. Далі відкладати нема чого. Треба розумно витрачати. І перестати боятися. Треба добре, правильно витратити час, що залишився. Корисно. Але з радістю і любов’ю.

І це правильне рішення, на мій погляд. Якщо раптом ясно усвідомив, що почав старіти…