Після розлучення, Галина немов зненавиділа всіх чоловіків. І ось вона стоїть в черзі, а тут якийсь мужик в шапці з помпоном. Ух, як же він дратував Галину, але як виявилось, це був її майбутній чоловік

Галина після роботи зайшла до крамниці. Готувати не хотілося, але Світлану годувати треба. Купила пачку макаронів та сосиски. Дочка з дитинства віддавала перевагу саме цій їжі. Ще купила пакет молока та батон.

Біля каси зібралася невелика черга. Перед Галиною стояв великий чоловік у чорній куртці та в’язаній шапочці з помпоном.

«Ніби молодий чоловік, а одягнув таку шапочку. Мабуть, кохана дружина зв’язала. Що ж. Вміє жінка зачухати чоловіка, щоб у жодної не виникло бажання зазіхнути на нього. Цікаво подивитись на його обличчя. Інфантильне, мабуть, до неподобства », – міркувала вона, вперши погляд у безглузду в’язану шапочку у різнобарвну яскраву смужку.

Чоловік озирнувся і глянув на Галину, відчувши її пильний погляд. Вона відразу відвела очі. ” Ніби нічого, але на якогось недалекого схожий “, – подумала вона більш поблажливо. Чоловік знову озирнувся на неї.

– Ви в мені дірку просвердлюєте, – сказав він.

– Було б на що дивитися. Робити мені більше нема чого, — буркнула Галина сердито.

Черга до каси не рухалася. Усередині Галини піднімалося роздратування. І шапка ще ця… Захотілося залишити продукти та піти скоріше звідси, але інших магазинів біля будинку не було

«Скільки разів помічала, що якщо у черзі стоять чоловіки, то це надовго. Зараз почне вибирати сигapети: Дайте мені сині з червоною смужкою. Нема? Тоді дайте білі із зеленою наклейкою. Потім довго шукати гроші в кишенях. Ні, щоб заздалегідь приготувати…» – зітхнула Галина.

Так все і було. Чоловік біля каси справді задер куртку і почав витрясати з кишень тісних джинів гроші. Галина шумно та демонстративно зітхнула.

– Ви поспішаєте? Ідіть уперед, – сказала «В’язана шапка», озирнувшись.

Він відійшов убік, пропускаючи її. Галина знизала плечима і стала на його місце біля стрічки перед касою. Чоловік нарешті витяг з кишені потрібну суму, склав у пакет скромний набір продуктів і відійшов від каси.

Підійшла черга Галини. Касир пробивала продукти, а вона безуспішно рилась у сумочці у пошуках карти.

– Пані, швидше не можна? Гроші треба заздалегідь готувати, – сердито квапив її хтось із черги.

– Що, картку загубили? – запитала «В’язана шапка» досить в’їдливо.

Галина не удостоїла його поглядом, продовжуючи ритися у кишенях сумочки.

– Я заплачу, – сказала «В’язана шапка» касиру.

– Не треба! – скрикнула розчервоніла Галина. – Я вже знайшла. Вибачте. – Вона доклала до портативного термінала картку, радіючи, що знайшла її.

Зібрала в пакет продукти і поспішила геть із магазину. Що зі мною? Далася мені його жахлива шапка. Подобається, хай собі носить. Злою я стала, смикана», – лаяла себе Галина дорогою до будинку.

«Усьому причиною чоловік. І добре ж жили. Чи мені так тільки здавалося? Пішов до молоденької, яка залетіла від нього. Порядність виявив, одружився. А що дочка ростиме без батька, не подумав. А мені вже скоро сорок. Сорок! Боже, як багато!

Квартиру нам залишив, відкупився. І на тому спасибі. Чому ми, жінки, страждаємо від них? І в усіх одне й те саме. У сорок років їх тягне на молоденьких. А нам як жити?» – вела нескінченні внутрішні розмови з собою Галина, ледве стримувала сльози.

Вона увійшла до під’їзду і хотіла викликати ліфт, але він зі скреготом зупинився, двері кабіни розійшлися, з ліфта вийшов пом’ятий п’яненький мужичок. Галина зайшла в кабіну і тут же скривилася. У ліфті стояла запах перегару та дешевих сигарет, що викликало в ній нову хвилю роздратування. « Усі такі – тільки б пити та гуляти. Терпіти не можу».

Ліфт, здригнувшись, зупинився на її поверсі, двері з шумом відкрилися. Галина підійшла до своїх дверей і довго не могла витягути ключі з кишені пальта. Вони чіплялися за рукавички. Галина засовувала рукавички назад, знову намагалася дістати ключі. Нарешті, вона відчинила двері.

Світланка сиділа за столом у своїй кімнаті і робила уроки. Вона підвела голову від книги і подивилася на матір. Галина помітила в очах доньки чи то зневагу, чи роздратування.

– Мамо, мені гроші потрібні на театр. У суботу йдемо з класом, – вимогливо заявила Світлана.

– Зараз вечерю приготую, – замість відповіді сказала Галина і пішла на кухню.

«Знову потрібні гроші. А я їх не друкую, між іншим. Зарплата тепер одна. За квартиру заплатити, продукти купити… Над кожною копійкою доводиться тремтіти» , – Галина наливала воду в каструлю, скаржачись невидимому слухачеві на себе та на несправедливість життя.

– Мамо, що там на рахунок театру? – Світлана стояла в дверях з книгою в руці, заклавши сторінку пальцем.

– Завтра зніму гроші з картки, – зітхнувши, сказала Галина, не повертаючи голови до дочки.

Задоволена відповіддю Світлана випарувалася з кухні.

“Подивимося, наскільки його вистачить. Молодою і красивою вона не буде вічно. Народить, часу стежити за собою не буде, безсонні ночі… А він, між іншим, не хлопчик, уже за сорок. Так йому і треба. Внуків пора чекати, а йому дітей захотілося. Господи, що я все про нього та про нього? Дуже багато честі”, – обірвала сама себе Галина.

Після вечері вона сіла до комп’ютера та ввімкнула настільну лампу. У ній щось зашуміло, клацнуло, і лампочка згасла.

‘Тиждень тому тільки купила. Та що за день такий!”

Галина намагалася змінити лампочку, але безрезультатно.

“Завтра схожу в магазин і спробую обміняти лампу. Аби тільки знайти чек”.

Але чек вона не знайшла. Мабуть, викинула разом із коробкою. Наступного дня, після роботи, Галина зайшла додому, взяла настільну лампу і пішла в магазин електротоварів через дорогу. Лампа була досить важка. Добре, що не треба далеко йти.

На ганку перед входом стояв той самий чоловік у в’язаній безглуздій шапці. Галина кинула на нього відверто зневажливий погляд і увійшла до порожнього магазину. Він пішов слідом за нею і став за прилавок. Впіймавши здивований погляд Галини, він посміхнувся.

– Ось. Купила у вас минулого тижня, – сказала Галина сердито, демонструючи крайній ступінь претензії та роздратування.

Вона поставила на прилавок настільну лампу.

– Чек зберегли? – не моргнувши оком, спитала «В’язана шапка». – Не дивно, що у вас немає чоловіка. З таким характером, – зауважив він.

– З чого ви взяли, що немає? – Галина почервоніла від обурення.

– Якби у вас був чоловік, то сам приніс би лампу або відремонтував її, – видав чуда догадливості чоловік.

– Він зайнятий. Дисертацію пише, – не розгубилася Галина. – Чека немає. Замінити, отже, не можна? Мені зламана лампа не потрібна. – Галина розвернулась і попрямувала до дверей.

– Скажіть адресу, я відремонтую і віднесу вам її. Або завтра зайдіть самі, – сказав їй чоловік.

– Буду я її тягати туди-сюди. – Галина озирнулася від дверей. – Будинок через дорогу навпроти. Квартира двадцять шість. – Галина сердито штовхнула від себе двері.

«Треба ж. Виявляється, я в нього лампу купувала. Не впізнала. Тоді без своєї безглуздої шапки був. А очі розумні. І пристойний ніби», – думала вона дорогою додому, радіючи, що лампу він відремонтує. Безкоштовно.

У передпокої вона довго розглядала себе у дзеркало. Шапка насунута на очі, погляд тужливий і згаслий, губи підібгані. Вся якась скукожена, непоказна. І ніхто на роботі не сказав, що вона виглядає жахливо. Ось вона, жіноча солідарність.

“Сама винна, що чоловік на іншу задивився. Вона точно стежить за собою. Нігті, напевно, по три сантиметри, підбори височені… Такі подобаються чоловікам. А я із штанів не вилазю. Все. Досить. Час привести себе в порядок. На зло йому. Нехай думає, що в мене також хтось є”.

Наступного ранку Галина одягла сукню, підфарбувала вії. Дочка окинула її здивованим поглядом.

– Давно б так. Ще б зачіску змінити.

Галина озирнулася на дочку.

– І очі сяють. На обрії з’явився чоловік? – запитала Світланка.

– Ніхто не з’явився. Для себе. – Галина покрутила перед дзеркалом головою. – Може, й справді, постригтися?

На роботі всі помітили зміни і робили комплементи весь день. Настрій піднявся.

Вдома вона одягла бриджі та футболку, замість звичного халата. Почистила картоплю. Чоловік не їв ні цибулі, ні часнику. Тепер вона знала, чому, боявся, що з рота буде пахнути.

Галина порізала цибулю. Незабаром по квартирі поплив ароматний запах смаженої картоплі із цибулею. Світланка тут же прибігла на кухню.

– З якої нагоди свято?

– Просто так. Увімкни пральну машину, будь ласка. Не забудь покласти капсулу. – Галина дістала з холодильника банку солоних огірків.

Коли картопля доходила під кришкою, у двері зателефонували. На порозі стояв продавець магазину електроніки. Цього разу на ньому не було в’язаної шапки з помпоном. Спочатку Галина його навіть не впізнала.

– Ви? – здивувалася вона.

– Вітаю. Лампу полагодив, працює. – він простяг їй настільну лампу.

– Проходьте. У мене вечеря готова. Я мушу віддячити вам.

Чоловік не став відмовлятися. Увійшов і роздягся.

– Руки, де можна помити?

– У ванні. – Галина ввімкнула світло, відчинила двері і відсахнулася.

Уся підлога була залита мильною водою.

– Ану, відійдіть убік. – Чоловік закотив штани, зняв шкарпетки, босоніж зайшов у ванну, перекрив труби під раковиною. – Відро і ганчірку давайте, – скомандував він.

Галина тут же подала відро, принесла з кімнати свій старий халат, розірвала його надвоє. Вони удвох швидко зібрали воду з підлоги.

– Сусіди не прийшли, отже вода не встигла до них дійти. Швидше за все, тріснув шланг. Я зараз подзвоню другу, він займається ремонтом пральних машин.

Чоловік дзвонив, а Галина розглядала його, думаючи, як добре, що саме зараз він прийшов.

– Ну ось. Завтра друг заїде і подивиться машину, – доповів чоловік і прибрав у кишеню штанів телефон.

– Дякую, – посміхнулася Галина.

– Ви зараз зовсім інша. У вас гарна посмішка. Мене Максим звати, – сказав він, витираючи руки об рушник і не зводячи з Галини очей.

– Галина, – вона взяла в нього рушник і повісила на гачок біля дверей.

— Тисячу років не їв картоплю із солоним огірком, — говорив Максим із набитим ротом, уплітаючи картоплю.

– Дружина вас одним м’ясом годує? – Запитала Світланка, безсоромно розглядаючи гостя.

– Дружини немає. Одружився по молодості, за півроку розлучилися. Не зійшлися характерами, як то кажуть.

– А хто ж вам шапку зв’язав? – вирвалося мимоволі у Галини.

– Шапку? – перепитав Максим. – А мама. Це пам’ять про неї. Вона померла навесні.

– Вибачте. – Галина перезирнулась із дочкою.

Коли Світлана пішла до своєї кімнати, Галина прибрала посуд і сіла навпроти, струсила зі столу невидимі крихти.

– Її батько покинув вас? – запитав Максим.

– Так. Пішов до молодої. У них скоро буде дитина, – навіщось сказала Галина.

– Але ви теж молода, – зауважив Максим і підвівся з-за столу. – Час і честь знати. Дякую за вечерю. Не забудьте, що завтра прийде до вас майстер.

Галина провела його, вимила посуд і сіла до телевізора, але на екран не дивилася. Вона думала, що її колишній чоловік не вирішив би проблему так швидко. Сказав би, що треба викликати майстра, маючи на увазі, що зробити це має вона сама. А вже прибирати з підлоги воду і поготів не став би.

«Всі вони спочатку намагаються, показують себе з найкращого боку. Допомагають, квіти дарують. І куди все потім подінеться? Лежатимуть на дивані перед телевізором. Ані уваги, ані допомоги. А коли набридне лежати, на інший бік ляжуть. І цей згодом таким самим буде. Ні. Ніколи більше в моєму житті чоловіків не буде. Від них тільки одні проблеми.»

Вночі вона довго не могла заснути. Ліжко здавалося холодним і незручним. Галина уткнулася в подушку і тихенько поскулила, шкодуючи себе, лаючи невірного чоловіка.

За вікном стояв останній місяць зими – вітряний та сніжний. Скоро весна, літо… Якось Галина стояла біля вікна і мріяла про море, відпочинок та сонце. І раптом помітила, що у єдиному вікні маленького магазину електротоварів немає світла.

«Захворів чи трапилося щось? – неспокійно злякалася вона, і відразу здригнулася від несподіваного дзвінка. – Світлана? У неї ж ключі є». Галина в передпокої подивилася в дзеркало, поправила низ футболки і тільки тоді відчинила двері. На порозі стояв Максим, без шапки та з букетом троянд.

Галина не чекала від себе, що так зрадіє. Серце затремтіло в грудях, щоки залив рум’янець, а долоні зволожилися.

– Зайшов спитати, може, потрібна якась допомога? Це вам. – Він простягнув букет.

– Дякую. – Галина посміхнулася і дбайливо взяла квіти.

Вона запросила його увійти, а сама пішла на кухню з букетом. Як таки квіти на столі перетворюють квартиру! Галина не могла згадати, коли востаннє чоловік дарував їй квіти. Букет від колег на день народження не рахується.

– Чай? У мене є борщ, – спитала вона Максима, коли той увійшов до кухні.

Він не встиг відповісти, бо пролунав гуркіт. Вони вбігли до кімнати і побачили на підлозі полицю з книжками.

– Скільки разів казала чоловікові, що її треба підкрутити… – сказала Галина роздратовано та розгублено. – Ви як приходите, так одразу щось ламається.

– Є якісь інструменти? Зараз зроблю, – не зваживши на її останнє зауваження, сказав Максим.

Після бурхливої ​​та теплої весни настало довгоочікуване літо. По перону вокзалу Максим віз велику валізу на колесах. На його плечі бовталася спортивна сумка. Поруч йшла Галина в красивій кольоровій сукні. Вітерець тріпав її розпущене волосся. Світланка крокувала поруч, радісно і збуджено щебетала про те, що потрібно обов’язково знайти будинок біля моря.

“Те, що жінка все може сама, їй не потрібен чоловік – це неправда, маячня та помилка. Це вигадали жінки, яким не пощастило. Просто не зустріли вони відповідного чоловіка. Як же приємно бути просто жінкою, слабкою та щасливою.” – думала Галина