Піддалася на вмовляння свекрухи і попросила маму дати притулок зовиці. Тепер дуже про це шкодую

Зробила велику дурість, коли піддалася на вмовляння свекрухи і вмовила маму пустити пожити позоловку. Тепер мені перед мамою дуже незручно, нав’язала на її голову дорослу дівчину, за якою треба ходити як за маленькою. А свекруха ще претензії висловлює, що її доньці не так затишно та комфортно, як хотілося б.

Я родом із столиці. Навчилася там у медичному, а потім вирушила працювати до іншої області за спеціальною програмою для фахівців. Ніколи не любила великих міст, навіть у нашому чудовому Пітері відчувала постійну нестачу кисню. Тож із задоволенням переїхала до сільської місцевості.

Ніяких забобонів з приводу жителів сіл і сіл у мене ніколи не було. Тому я досить швидко знайшла спільну мову і з сусідами, і з пацієнтами. Почала думати з приводу свого будинку.

У столиці в мене залишилася мати. Вона ще не на пенсії, працює у будинку дитячої творчості викладачем музики. Характер у мами дуже легкий та терплячий. Вона звикла спілкуватися з дітьми, а ті іноді поводяться не найкращим чином і здатні вивести з себе навіть саму терплячу людину. Але я жодного разу не чула, щоб мама хоч раз на когось підвищила голос.

Моє рішення про переїзд вона прийняла, але далося їй це нелегко. Ми вже давно звикли жити удвох. не намагалася утримати, але я бачила, що їй мій від’їзд дається нелегко.

Проте я переїхала, стала облаштовувати своє життя на новому місці та звикати до нових реалій свого існування. Роботи було багато, але я на інше й не чекала. Перші півроку голови ніколи підняти було – люди йшли постійно. І мій робочий день ніколи не закінчувався, бо люди швидко з’ясували, де я живу, і почали приходити і додому.

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася теж на роботі. Звернула увагу, що він дуже симпатичний, а до кінця дня вже викинула його з голови, бо день видався метушливий. А він прийшов, щоби проводити мене додому. Так і розпочався наш роман.

Одружилися ми за рік. Весілля грали в селі, бо в Києві, крім мами, у мене нікого до ладу й не було. Свекруха з мамою дуже намагалася потоваришувати, і потім стало зрозуміло, чому.

У чоловіка є молодша сестра. Вона закінчувала школу і хотіла вступати до столиці. На навчання їй батьки чоловіка грошей зібрали, а для винаймання житла вже коштів не було. Так, принаймні вони це пояснили. Із гуртожитком там щось не виходило, тож варіант був лише орендувати, а в столиці це не п’ять копійок коштує.

Ось свекруха й почала вмовляти маму пустити доньку до себе пожити – не чужі ж люди. Мама ввічливо обіцяла подумати, але погоджуватися не поспішала. Коли зовиця приїжджала вступати, мама пустила їх зі свекрухою пожити, але брати на себе відповідальність за чужу дитину мама не хотіла.

Я ж, свята простота, піддалася на вмовляння свекрухи і почала переконувати маму допомогти. Квартира у нас двокімнатна, мама буде на роботі, золовка на навчанні, тільки ввечері й бачитимуться, і те, сумніваюся, що часто все-таки справа молода. У результаті маму вдалося вмовити.

Свекруха сяяла, як нова копійка, але недовго. До найближчої сесії, під час якої зовиця опинилася на межі відрахування. Виявилося, що на навчання сестра чоловіка поклала болт майже з перших днів. Претензії на цю тему свекруха чомусь вирішила висловити не своїй лінивій дочці, а моїй мамі – не приглядала.

Мама намагалася пояснити, що взагалі-то і не повинна стежити за чужою дорослою дитиною. Але свекруха вважала інакше. одягу дитини, не будить її і не стежить, щоб та ходила до університету.

Я як це почула, була шокована. Просили просто пустити пожити, а не влаштовували на повний пансіон. У сімнадцять років людина вже сама повинна стежити за станом свого одягу та вміти хоч щось готувати, не чекаючи, що тебе хтось годуватиме. Та й щодо університету – це не мамина проблема. Вона має свою роботу, своє життя. Якщо зовиця настільки несамостійна людина, то їй рано жити окремо від батьків.

Нерви мамі трепали до середини березня – поки зовиця перездавала свої заліки та іспити. Не впоралася, відрахували.

Я про цю історію дізналася від самої свекрухи. Вона з таким обуренням мені про це розповідала, ніби стежити за її дочкою було єдиною маминою роботою. Ми з чоловіком просто шоковані були від її міркувань.

Я мамі потім передзвонила, запитала, чому вона мені одразу не сказала, що така ситуація, чому вона їх з дому не виставила, зрештою. Видно ж, що людина отетеріла просто. А мама сказала, що не хотіла мене зі свекрухою сварити. Вона й потерпіти може, а мені з чоловіком ще жити та жити, негідно з його ріднею в контрах бути.

Мила турбота, але зі свекрухою ми таки посварилися. І чоловік мене підтримав. Він сам був шокований від нахабства мами та сестри. Тепер спілкуємось крізь зуби з його ріднею.