Перед своїм відʼїздом Анна сказала чоловікові такі слова, що він абсолютно передумав приводи коханку до їхньої домівки. А все через те, що Анна знала його краще ніж він сам

— Інна, слухай уважно і не перебивай, — тихо, швидко та чітко говорив Іван. – Сьогодні моя дружина… Ти слухаєш? Дуже добре. Вона на два тижні їде до мами до села. Так, Інна, так. Так і є. Ні, Інна, це не диво. І не щасливий збіг обставин. А я тобі скажу. Це мій і твій сильний намір. Наше кохання, можна сказати, і врятувало нас. Так. Я так і говорю. І в нашому з тобою розпорядженні цілих два тижні.

Згоден з тобою, відбудеться все те, про що ми обидвоє давно мріяли. Якби ти тільки знала, Інна, як я втомився від цих рідкісних, випадкових, а найприкріше — коротких наших зустрічей у ліфті. Що ми там могли собі дозволити? Нічого? А це втомлює. Я говорю, у напрузі тримає. Ледве стримуюсь, кажу.

І ти теж утомилася? Теж ледве стримуєшся? Інна, я тебе обожнюю. Зараз я їду із дружиною на вокзал. Саджу її в поїзд. Переконуюсь, що вона благополучно поїхала. І одразу назад. Ні, Інна, не до тебе. У тебе може чоловік із роботи повернутися. Зустрічаємось у мене. Так мені буде спокійніше. Ой, здається, дружина з ванної виходить. Ну все. Бувай. Люблю тебе.

Проводячи дружину, Іван був із нею особливо ласкавий і запобіжний.

«З нею зараз треба бути дуже обережним, — думав Іван. – Дуже! Щоб не злякати. А то, не дай Боже, ще передумає до мами своєї поїхати. Тому жодних брутальних слів, жодних різких рухів. Анна повинна бачити в мені дбайливого чоловіка і більше нікого».

До відправлення поїзда залишалося 20 хвилин. Речі дружини Іван уже заніс у купе. Тепер вони стояли на пероні.

— Бережи себе, Анна, — сказав Іван. — А я за тобою сумуватиму.

Анна з цікавістю подивилася на чоловіка.

– Ти якийсь не такий, – сказала вона. — Не схожий на себе.

– Чому? – здивувався Іван.

— Дуже дбайливий, — відповіла Анна.

– Хіба це погано?

– Це дивно. Я за весь час нашого з тобою спільного життя і половини таких слів не чула, які ти мені сьогодні від ранку говориш.

– Яких слів, Анна? Ти про що?

— Ласкавих, добрих. Ти став раптом якимось дуже ніжним і турботливим, Ваня.

— Адже прощаємося.

— Адже не назавжди. Усього на два тижні. Чи назавжди, а я чогось не знаю? Звідси й твоя ніжність? Так?

Іван насупився.

— Що ти таке кажеш, Анна, — скривджено сказав він. – Не розумію тебе. Зрештою, ти моя дружина. По-твоєму, виходить, я не можу дозволити собі бути ніжним навіть зі своєю дружиною? Так чи що? Навіть дивно.

«Схоже, я переборщив з ніжністю, — подумав Іван, — сам на себе перестав бути схожим. Навіть дружина не впізнає».

Анна подивилася на годинник і стала серйозною.

– Я тобі ось що скажу, Ваня, – сказала вона. — Якщо ти там задумав щось…

— Що це я задумав? — нервово шморгаючи носом, здивувався Іван.

— Та байдуже, — відповіла Анна. — Що б ти не задумав, моя тобі порада — краще одразу відмовся. Зрозумів? Тому що я все одно дізнаюся. І тоді нарікай на себе. Покарання буде суворим. Ти мене знаєш.

— Та з чого ти взяла?! — голосно пошепки, щоб не привертати увагу сторонніх, вигукнув Іван.

– Я тебе попередила, – відповіла Анна.

Іван злякано озирнувся на всі боки. Помітив на собі погляд провідниці, що здався Іванові засуджуючим.

— Анна, це просто якось дивно, — тихо сказав він. — Чути від тебе таке. Ти думаєш, що я залишаюся тут, щоб…

— Я не думаю, Ваня, — відповіла Анна. – Я знаю.

– Звідки і що ти можеш знати? — спалахнув Іван. – Анна! Я не розумію.

— А по твоєму обличчя бачу, — голосно сказала Анна. – На ньому все написано.

— Тихіше, Анна, — пошепки промовив Іван. — Люди ж довкола. Що подумають. Якому ще обличю? Що написано?

— Твоєму, Ваня, обличчю. На якому відображається передчуття чогось дуже солодкого. Ти сьогодні весь ранок облизуєшся. Як кіт. І погляд у тебе…

Анна не домовила і, посміхнувшись, похитала головою.

– А що погляд? — здивовано спитав Іван.

— Якийсь маслянистий!

— То це вітер, Анна. І дрібний дощ, що мрячить. Тому очі мокрі.

— Я про твій погляд говорила маслянистий, а не про мокрі очі. А вітер і дощик, Ваня, у тебе в голові.

— Анна, ми вже з тобою двадцять три роки чоловік та дружина, у нас уже діти дорослі, але мені зараз здається, що ти мене зовсім не знаєш.

— Двадцять чотири, — сухо промовила Анна.

— Що «двадцять чотири»?

— Ми вже двадцять чотири роки чоловік та дружина.

— А скільки я сказав?

– Двадцять три.

– Ось! Бачиш, до чого ти мене довела. Я навіть забув, скільки ми разом. А чому? Розхвилювався, ось чому. Через твої безпідставні підозри.

Провідниця попросила тих, хто від’їжджає, зайти у вагон.

– Коротше, – сказала Анна. – Я тебе попередила. А далі ти сам.

– Що сам? – не зрозумів Іван.

– Думай, – відповіла Анна.

Вона наблизилась до чоловіка, взяла руками його голову і подивилася в очі.

Від погляду дружини Іванові стало не по собі.

– Ти ж ще молодий, Ваня, – сказала Анна, не відпускаючи голову чоловіка і не перестаючи дивитися йому в очі. — П’ятдесят ще немає. Можна сказати, все життя попереду. Так? Багато всього хорошого можна встигнути!

— Так,— тихо відповів Іван,— хотілося б, звичайно, встигнути якнайбільше.

— Ну от і спробуй все це не про… Як би це пом’якше сказати? Не спустити в унітаз.

– У якому сенсі, Анна?

– Навіщо ти питаєш? – серйозно відповіла Анна. — Адже ти все чудово розумієш.

– Ти мене в чомусь підозрюєш?

— Я вже тобі сказала. А шукати нового чоловіка я не хочу. Це така морока. У тебе ще є час, Ваня.

— Час на що?

– Одуматися!

Анна поцілувала чоловіка в лоба і пішла у вагон. Потяг рушив. Іван довго дивився йому вслід, думаючи про своє майбутнє, в якому вже не бачив нічого з того, що нещодавно мріяв.

«Ах, як все погано, — думав Іван, доки добирався додому. — Ще вранці я почував себе щасливою людиною, і ось на тобі. Дружина весь настрій зіпсувала. Ось уміє ж. Здавалося б, і нічого не сказала. А на душі капосно. І вже нічого не хочеться. Як подумаю про Інну, так обличчя Анни перед очима та її слова щодо того, що в мене попереду багато хорошого, і потрібно це не про… Як вона сказала?

В цей час Іванові подзвонила Інна.

— От тільки тебе мені зараз і не вистачало, — подумав Іван і вимкнув телефон.

Від метро до будинку Іван дійшов за п’ять хвилин. Побачивши Інна, що стояла біля дверей під’їзду, зупинився. Озирнувся. Іванові здалося вдалині, за деревом, наче майнуло пальто Анни. Іван заплющив очі і швидко потряс головою. Відчинив. Анни не було.

«Здалося? – подумав він. — А раптом ні? Аж раптом не здалося, і Анна зараз спостерігає за мною?

Іван перехрестився.

– Все в порядку? — радісно спитала Інна, коли Іван підійшов до під’їзду. – Провів дружину?

Іван мовчки увійшов до під’їзду. Інна за ним. Іван викликав ліфт. Інна мовчки стояла поряд. Двері ліфта відчинилися. Іван увійшов. Слідом хотіла увійти Інна, але Іван грубо виштовхнув її з ліфта.

– Пішла геть! – закричав він. — Геть! І не смій навіть наближатися до мене! Чуєш!

Двері ліфта зачинилися. Ліфт поїхав нагору.

– Ну що? — закричав Іван, дивлячись на двері ліфта. — Тепер ти мені віриш, що перед тобою я чистий? Тепер віриш? Ось що ви за такі люди, жінки? А? Чому, щоб довести вам свою вірність ми, чоловіки, обов’язково маємо йти на якісь крайні заходи? Чому?