Олег і Наталя – дві крайності. Один скнара, інша легковажна. Тому Наталя прийняла нелегке рішення і повідомила його чоловікові

— Олеже, а давай цього року у відпустку на море з’їздимо, — запропонувала Наталка. — А то ми вже три роки одружені, а всі відпустки в місті, вдома проводимо. Нудно.

— Наталя, це не серйозно, — відповів Олег. – Яке море? Коли нам за квартиру двадцять п’ять років ще виплачувати.

— То це, що ж, ми всі 15 років будемо кожну відпустку в нашому місті, чи що, проводити? – запитала Наталя.

— Ну чому, — розважливо й незворушно відповів Олег. — Може, колись і поїдемо до моря. Не в найближчому майбутньому, звісно. А у довгостроковій, так би мовити, перспективі. Ну коли на ноги міцно встанемо. Розумієш? До життя, Наталя, слід ставитися відповідально.

— А коли ми на ноги міцно встанемо? – поцікавилася Наталка.

– Це не скоро ще, – серйозно відповів Олег. — А сама бачиш, як воно все у нас складається. Ти лише інститут закінчила. Я ще теж, – Олег задумався, – далеко не головний інженер. А з іншого боку? У нас все йде так, як треба. І головне тут, що? Не витрачати гроші даремно. Ось квартиру купили. Тепер виплачуватимемо за неї. А вона у відпустку на якесь море хоче.

— Так нудно ж весь час у місті відпустку проводити, — виправдовувалася Наталка. — Місто хоч і гарне, а вже набридло.

— Це у своїй квартирі нудно? – дивувався Олег. – Ну ти даєш. Сорок чотири метри, плюс лоджія п’ять метрів із кімнати на кухню. Краси! Гуляй не хочу. Хочеш, з кухні до кімнати через передпокій, а хочеш, можна й через лоджію. Та на цій лоджії жити можна. А вона нудьгує. Ходімо, покажу що.

Олег витяг Наталю на лоджію.

– Дивись! – захоплено сказав він. — Вигляд який! А! 10-й поверх! А їй нудно.

— Та я бачила це вже багато разів. Скільки можна?

— А ти ще глянь. Такою красою можна милуватися скільки завгодно.

— Бачити цього вже не можу. Та й що тут гарного?

— Ні, Наталя, ти нічого в красі не розумієш. Все місто, як на долоні.

— Ну, припустимо, не все місто, — сухо відповіла Наталя, — а тільки його околиця. І та не вся. Ну, от кільцеву автодорогу видно. Будинків таких як наш багато. Ну, он ще ліс далеко видно.

— Тобі не догодиш, — сказав Олег, повертаючись із лоджії до кімнати. — Ну, не подобається вигляд, то по квартирі погуляй. Походи. Подивися, як ми добре живемо. Меблі, техніка, все – нове. А ремонт в квартирі – який чудовий! Око не відірвати. Та багато хто мріє про таке щастя. А нам і мріяти не треба. В нас воно вже є.

— А я думала, що після весілля ми про дітей почнемо мріяти, — сказала Наталка. — А вже три роки минуло, а дітей нема.

— Не час, Наталя, про дітей мріяти, — сказав Олег. – Як ти не розумієш? Безвідповідально це! Треба спершу на ноги встати.

— Та що ти таке кажеш, Олег? – вигукнула Наталка. — Як це, чи не час мріяти про дітей? А коли про них мріяти?

— Це не я кажу, люба, — відповів Олег, — це життя диктує нам свої суворі вимоги. Це вона вимагає, щоб ми спершу міцно встали на ноги і тоді тільки…

— Так-так, — погодилася Наталка, — я пам’ятаю. Ти казав. Щось щодо посади головного інженера? Так?

— Ну, може, я говорив не зовсім так, але… загалом… Ти міркуєш у правильному напрямку.

— Але ж це так не скоро буде, — сказала Наталя.

— Ну, а що робити, Наталя, — сказав Олег. – Таке життя. І до неї слід підходити відповідально.

— Виходить, що ми, доки твердо на ноги не встанемо, без відпустки на морі будемо, і без дітей? – Розмірковувала Наталка.

— Ну чому відразу і без моря, — сказав Олег. — А якщо навіть без моря. На мою думку, нічого страшного. І взагалі. Марнувати величезні гроші на те, щоб пожити місяць на морі, це не серйозно.

– Ну так, – сумно промовила Наталя. – Скажи ще безвідповідально.

– Так, безвідповідально! – упевнено сказав Олег. — За ці гроші ми цілий рік можемо тут спокійно жити! А вже про дітей я взагалі мовчу. Зрозумій, якщо ми підходитимемо до життя так, як пропонуєш ти, Наталя, ми на ноги міцно ніколи не встанемо.

— Навіщо ми тоді побралися? – розмірковувала Наталка.

— Ну як навіщо, — сказав Олег. — Адже ми любимо одне одного. Ми хотіли жити разом і побралися. Як навіщо?

– Це так, – погодилася Наталка, – Хотіти ми хотіли. Але мало, що ми хотіли. Ти ж сам кажеш!

– Що я кажу?

— Ну, що ми ще на ноги не встали, — сказала Наталка.

— А до чого тут це?

— А до того, — серйозно сказала Наталя, — на ноги не встали, а вже одружилися. Безвідповідально виходить. Ти так не думаєш? Треба було зачекати.

Олег замислився. З одного боку, він, звичайно, розумів, що Наталя має рацію. Але з іншого боку, йому дуже не хотілося це визнавати.

– Треба виправляти ситуацію, – сказала Наталка. — Це не можна залишати так.

– І що ти збираєшся робити? — спитав Олег.

— А ми маємо лише один вихід, Олеже, щоб виправити цю ситуацію, — сказала Наталя, — ми розлучаємося.

— Та що ти таке кажеш, Наталко!

— До чого тут я, Олег. — Наталка зітхнула. – Це все воно.

– Хто? – Не зрозумів Сергій.

Наталя серйозно подивилася на чоловіка.

— Життя диктує нам свої суворі вимоги, — сказала вона. — Це воно змушує мене зараз відповідально підходити не лише до свого, а й до твого життя.

– В сенсі? – Олег зовсім розгубився.

– У прямому, – сказала Наталка. – Я від тебе йду.

Наталя почала збирати речі. Олег мовчки стежив за її діями. Все зібравши, Наталя викликала таксі.

– І куди ти тепер? — спитав Олег.

– До моря, – відповіла Наталка.

– А як же наша квартира? — дивувався Олег. – А я?

— Я тобі дарую цю чудову квартиру, — відповіла Наталка. – Цілком і повністю. Разом з лоджією, новими меблями та технікою, і з шикарним видом на наше місто, яке тобі відкривається з неї. А щодо тебе…

Наталя трохи подумала.

— Коли міцно встанеш на ноги, дзвони, — сказала вона. — Може, щось і придумаємо. Хоча… Навряд. Тобі тоді вже скільки буде? Та й я швидше за все вже буду давно заміжня і з купою дітей.

— Як заміжня? – не зрозумів Олег. — За ким? З якою купою дітей?

— Та отак, Олеже, — сказала Наталка. — Знайду собі якусь простого і безвідповідального чоловіка, і будемо ми з ним обидвоє безвідповідально до всього ставитися.

— Ти цього не зробиш, Наталко.

– Чому?

– Це безвідповідально!

— Та йди зі своєю відповідальністю, — спокійно сказала Наталка.

– Куди? – не зрозумів Олег.

– На лоджію свою улюблену, – Наталя зробила здивоване обличчя. – Куди ж ще? Хочеш — із кімнати, а хочеш — із кухні. Вона вся – у твоєму розпорядженні.

– Навіщо на лоджію? – не зрозумів Олег.

— Не знаю, навіщо, — відповіла Наталка. — Тобі там так подобається. Ну, ось і йди туди і… Вставай там на ноги та… І будь щасливий.

Наталка пішла, залишивши ключі від квартири. Відпустку вона провела на морі, а восени розлучилася з Олег. А ще через рік вона знову безвідповідально одружилася і стала мамою.

МИНУЛО 15 РОКІВ.

Олег міцно встав на ноги. Повністю виплатив за квартиру, отримав посаду головного інженера і думає тепер про весілля.

Почав зустрічатися з однією дуже серйозною та відповідальною жінкою. Вона теж уже виплатила все за свою квартиру, твердо стоїть на ногах і… і теж готова до серйозних відповідальних стосунків.