Олег був з коханкою і щось в нього були дуже погані передчуття. І на його жаль, вони справдилися. Навіть гірше ніж він боявся

— Леся, моя дівчинко, сам не розумію, як так вийшло, — кричав у телефон Олег. – Звичайно! Я розумію. Сьогодні п’ятниця. І ввечері ми збиралися з дітьми… Що? До чого тут це, Леся?
Олег розмовляв із дружиною і при цьому дивився на Вікторію. Яка уважно слухала і схвально кивала головою.

— Саме так, — вів далі він. — Не зміг відмовитись. Термінове відрядження. Усього на кілька днів… Начальник наказав… Що? Ні, не попросив. І він вязв і наказав. А ось уяви собі. Так! Сказав, що або я чесно виконую свої посадові обов’язки, як провідний співробітник фірми, або… Ну, про що ти кажеш, Леся! Які інші жінки. У моєму віці. Як ти собі це уявляєш?

Олег знову глянув на Вікторію, знизав плечима і покрутив головою.

— А ось це вже просто смішно, Леся, — вів далі він. — Смішно, говорю. Чому? Бо сорок років для чоловіка та сорок років для жінки… Так, саме це я й хочу сказати. Що? Леся, ти мене дивуєш. Кажу, дивуєш! У мене, крім тебе… Що? Я говорю, немає нікого, крім тебе.

Олег закотив очі і зітхнув.

– Як ти можеш не вірити мені, Леся? – вигукнув він. — Ти зараз мене ображаєш… Гаразд, повернусь, подзвоню… Ну, все. Мені ніколи… Погано чути, говорю. Цілую. Кохаю. Дітям скажи, що тато скоро повернеться.

Олег вимкнув телефон, важко зітхнув і докірливо глянув на Вікторію.

— І для чого на мене так дивитись і зітхати, — сказала вона. — Сам бачиш, нічого складного тут нема. Подзвонив. Поговорив. І два дні можеш тепер забути про сім’ю та спокійно відпочивати.

— Не добре це, — сказав Олег. – Аморально.

– Я не зрозуміла? – здивувалася Вікторія. — Про яку аморальність ти говориш? Ти ж сам мені це запропонував.

– Я запропонував просто зустрітись. І приємно провести вечір. Як завжди. А ти наполягла, щоб я відпросився у дружини на два дні. А два дні – це вже занадто.

— Тобто вечір скоротати — це морально. А два дні…

— Два дні говорять про серйозність стосунків.

– Правильно, – погодилася Вікторія. — І я хочу, щоб наші стосунки стали серйозними.

— Одного вечора тобі вже мало?

— Якщо падати в прірву, то в глибоку. Або не падати зовсім.

— Та тепер, що казати, — приречено зітхнувши, сказав Олег. — У будь-якому разі я вже відпросився.

— А чого такий кислий? Радіти треба! Адже відпросився. Приємне тільки починається!

– А-а! Тобі добре говорити. Ти незаміжня. А якщо моя дружина все дізнається?

– Звідки? У нашому місті більше мільйона мешканців. І моя квартира — на іншому кінці міста. Як вона дізнається? Якщо хочеш, можеш навіть ці два дні із квартири не виходити.

— А раптом вона візьме та приїде в гості до твоїх сусідів? — злякано промовив Олег.

— До моїх сусідів? Твоя дружина? З якого дива?

— А якщо вони близькі знайомі! Або навіть родичі! Ти своїх сусідів добре знаєш?

—Не дуже добре.

– Ось! Тоді чому б їм не виявитися друзями дитинства моєї дружини? Це ж просто! І вони запросять її у гості! З дітьми! На всі вихідні. І вони залишаться у них ночувати. А в понеділок вранці ми зустрінемося біля ліфта. Що тоді?

Вікторія, мовчки дивлячись на Олега, покрутила пальцем біля скроні.

– Уявляю, як вони зрадіють, – незворушно продовжував накручувати себе Олег. – Особливо діти. «Привіт, тату! — кричатимуть вони і стрибатимуть від радості. — Ти тут якимось вітром?» А татові нічого відповісти своїм дітям. Він, червоний як рак, розгублено стоятиме і буде розводити руками і плескати очима.

— На мою думку, — сказала Вікторія, — у тебе надто багата фантазія.

— У мене не багата фантазія, — похмуро відповів Олег, — а передчуття погані. Господи, що я творю! Адже я чоловік! Я батько двох чудових дітлахів! І роблю такі гидкі, гидкі вчинки.

— Що такого ти робиш? – здивувалася Вікторія. — Теж мені, великомученику!

— Я зараз власноруч руйную свій шлюб, Віка, — тихо відповів Олег. — Невже ти не розумієш?

Вікторія втомилася від ниття Олега.

– Коротше! – рішуче сказала вона. – Чого ти хочеш?

– Давай по-швиденькому все зробимо і розбіжимося, га? – відповів він. — Проведемо вечір, і все. Як раніше. Ну, справді, навіщо нам ці два дні? Адже всі на нервах. Я як на голках буду. І себе змарную, і тобі спокійно відпочити не дам.

Але Вікторію такий розвиток подій уже не влаштовував. Вона втомилася від коротких зустрічей та розраховувала на щось більше. Вважала, що варта серйозних стосунків. І слова Олега обурили її не на жарт.

— Пішов геть, — байдуже відповіла вона. — Швиденько більше не вийде. Забирай свої манатки і щоб твого духу в моєму домі не було.

І, не чекаючи відповіді Олега, вона взяла його куртку, шапку, шарф і разом із черевиками викинула з квартири. Ніхто не помітив, як із кишені куртки випав паспорт.

— От і добре,— говорив сам собі Олег,— от і чудово.

Олег не дуже засмутився. Він уже думав про те, щоб перестати зустрічатися з Вікторією. Чекав на випадок і дочекався.

Вийшовши з під’їзду, він швиденько добіг до найближчої крамниці. Купивши все необхідне для самотнього, але приємного проведення часу, влаштувався на лавці в якомусь дворику.

«Півгодини посиджу, — думав він, — а потім викличу таксі і поїду додому. Дружині скажу, що відрядження скасувалося».

Не вийшло. Вже за п’ятнадцять хвилин до нього підійшла поліція.

— Погано, громадянине! – сказав старший за званням. – Тут дитячий майданчик, а ви? Таке собі дозволяєте. Який приклад ви подаєте дітям?

– Зараз піду, – злякано відповів Олег. — Я гадав, що вже пізній вечір. І діти всі сплять. Винен.

— Документи ваші, будь ласка.

А ось документів і не було. Олег глянув у всіх кишенях.

– Загубив документи, – тихо сказав він, – і телефону теж немає.

— Теж загубили, мабуть?

– Швидше за все.

Олег одразу здогадався, що паспорт випав із кишені куртки, коли Вікторія викинула її із квартири. А телефон залишився лежати на журнальному столику у вітальні.

Він озирнувся і зрозумів, що довкола все йому невідоме, і він навряд чи зараз зможе швидко знайти будинок Вікторії. Бо вже темно, а він не в тому стані. Та й адреси Вікторії він не знав. До неї додому вони завжди приїжджали її машиною.

— Такі справи, — сумно додав Олег.

— Доведеться проїхати з нами, — сказали поліцейські. — Для з’ясування, так би мовити.

— Розумію.

Олега посадили в машину та відвезли. А за десять хвилин до цього Вікторія виявила у передпокої його паспорт.

“Ось опудало, — подумала вона. – Як він без паспорта буде?”

Вона вирішила йому зателефонувати. Набрала номер і почула звук його телефону.

«І телефон його тут, – подумала вона. — Доведеться до нього їхати. Тому що я на весь тиждень їду на дачу».

Вікторія розуміла, що так просто заявитись додому до Олега вона не може. І треба щось вигадати. Щоб дружина нічого не запідозрила.

«Навіщо мужика підставляти, — думала вона. — Скажу, що телефон та паспорт знайшла на вулиці».

Вона поїхала до Олега додому. Розмова її з Лесею була недовгою. Вона повернула телефон та паспорт Олега та розповіла придуману заздалегідь історію про те, як все це знайшла.

— Як вас звуть, добра та чесна пані? – запитала Леся.

Питання виявилося для Вікторії несподіваним, і вона назвала своє справжнє ім’я.

— Чим же мені вам віддячити, Вікторіє? Може…

— Ну що ви. Нічого не треба.

— Але ж просто так я не можу вас відпустити, — сказала Леся. — Мене совість замучить. Ходімо, я вас хоча б чаєм напою. З варенням.

— Бачите, я дуже поспішаю і…

— Ну, тоді я вас на телефон зніму. На пам’ять. Чоловіка покажу.

І не чекаючи на дозвіл, Леся швидко зробила знімок.

— До побачення, — злякано сказала Вікторія і вискочила з помешкання.

Не заїжджаючи додому, вона поїхала на дачу.

А Олег повернувся додому приблизно за годину після того, як пішла Вікторія. У поліції його перевірили по базі, виписали штраф за порушення правил громадського порядку та відпустили.

– Я вдома! — радісно крикнув Олег, як увійшов до квартири. – Леся, ти де?

Він знайшов жінку на кухні.

– Де діти? — спитав Олег.

– Сплять.

– А ти чому не спиш?

– Не спиться.

– Здогадайся, чому я повернувся?

– Тебе Вікторія вигнала? — спокійно спитала Леся.

«Що я втрачаю, — думала вона, ставлячи це запитання, — якщо між ними нічого не було, це одразу стане ясно. А якщо було, то він одразу себе видасть. Дуже підозрілою мені здалася ця добра і чесна громадянка».

— Не розумію, — тихо відповів Олег. — Ти про кого зараз говориш?

— Ото про неї, — відповіла Леся і показала знімок на телефоні.

«Все зрозуміло,— подумала вона,— він може більше нічого й не казати. За нього все сказало його обличчя.

— Слухай, Леся я мав дуже важкий день. А Вікторія, вона… Як би тобі це пояснити. Там немає нічого серйозного. Повір. Легке захоплення. Ну, сама поміркуй, якби було щось серйозне, ну хіба б вона мене вигнала?

– Ти зараз же збираєшся, – сказала Леся, – і їдеш на дачу. І будеш там жити доти, доки я не вирішу, що з тобою робити.

«Якщо вона має фотографію Вікторії, — подумав він, — і вона знає її ім’я, отже, привернула до вирішення питання професіоналів. Швидше за все, звернулася до приватних детективів. Тому немає сенсу виправдовуватися. Зважаючи на все, їй відомо якщо і не все, то багато чого. А мені лише лишається боротися за своє майбутнє».

Олег зібрав речі та пішов. А Леся була настільки зла, що забула повернути йому паспорт та телефон.

«Куди мені тепер, — думав Олег, вийшовши з під’їзду. — адреси Вікторії я не знаю. А в неї мій паспорт та телефон. А без паспорта мені навіть білет на електричку не продадуть. Як я доїду до дачі? Адже до неї 100 км. На таксі це дуже дорого. І як мені жити тепер?

І Олег не придумав нічого кращого, як поїхати шукати будинок Вікторії з пам’яті.

«Іншого виходу поки що не бачу, — подумав він. — Станцію метро знаю. Там неподалік магазин, де я отоварювався. Його легко знайду. А далі буде видно. Зорієнтуюсь».

Олег викликав таксі та поїхав на інший кінець міста. Поїздка, звичайно, виявилася невдалою. Дім Вікторії він не знайшов. Та якби навіть знайшов, що толку. Її вже не було у місті.

І тоді Олег вирішив поїхати на дачу на таксі. Але машину, якою він їхав, зупинили для перевірки документів. Ловили якогось втікача.

— Прийде проїхати з нами, — сказали поліцейські. — Для з’ясування, так би мовити.

— Розумію, — сумно відповів Олег.

Його пересадили в іншу машину та відвезли у невідомому напрямку.