– Ой, ні, ми з татом уже звикли вдвох жити, – заявила мама. А нам довелося в’їжджати в пусту квартиру

Мої батьки мене кинули, їм дорожча власна зручність, а не те, як їхня дочка та маленький онук житимуть. Жодної допомоги.

Звичайно ж, вони і не зобов’язані нам допомагати, все-таки ми дорослі люди зі своєю сім’єю, але вони вчинили не по-людськи, просто наплювавши на все.

У нас із чоловіком зараз грошей майже немає, впритик на їжу до його зарплати. Я у декреті, піврічний син на руках, працює один чоловік.

І ми зараз живемо у квартирі, в якій зроблено лише чорновий ремонт. Тобто будинок здали лише півроку тому, там голі мури, немає сантехніки, немає взагалі нічого.

А в’їхати в цю квартиру в такому стані довелося через те, що всі гроші, відкладені на ремонт, та й майже всі наявні гроші довелося витратити на лікування.

Пологи пішли не за планом, після них медична допомога знадобилася мені, ще й дитині довелося робити операцію, щоб вона змогла нормально жити. Усі гроші пішли туди. На щастя, все пройшло добре, у нас із дитиною все нормально, спостерігаємось у лікарів, але побоювань наш стан у них не викликає.

Однак ми залишилися без грошей, тож далі знімати квартиру просто не могли. А раніше здали в експлуатацію будинок, в якому ми купили квартиру.

Ми відкладали гроші на ремонт, бо здавали нам голі стіни без усього. Але гроші пішли на здоров’я, не лишилося нічого.

Батьки чоловіка живуть далеко, а мої з нами в одному місті, причому у трьохкімнатній квартирі. Я вважала, що на кілька місяців вони зможуть нас дати притулок.

Затримуватись у них ми не збиралися, але місяці три чоловікові було потрібно, щоб привести квартиру в житловий стан. Сантехніку поставити, ламінат покласти, шпалери поклеїти, привезти та підключити газову плиту.

У нинішньому стані жити у цій квартирі дуже складно навіть дорослим людям, а в нас дитина на руках.

Я звернулася до батьків із проханням. Час уже піджимав, нам треба було звільняти орендовану квартиру. Інших варіантів ми не виявили.

Розмовляла я з батьками особисто, тож бачила невдоволення на їхніх обличчях. Мені сказали, що їм треба час подумати, бо надто вже несподіване прохання.

Попросила їх не затягувати та поїхала додому. Я була збентежена їхньою реакцією, тому що вони чудово знають нашу ситуацію, ми не просто так до них звернулися.

Наступного дня прийшла мама і завела розмову про те, що ми вже дорослі люди, повинні відповідати за свої рішення і все в такому дусі.

– Ой, ні, ми з татом уже звикли вдвох жити, а тут ти з чоловіком та ще й немовля зверху. Це ж одвічний шум! – заявила мені мама.

Такої відповіді я не очікувала. Я повторила мамі, що у нас із альтернатив лише переїзд у бетонну коробку без зручностей. На що мама знизала плечима і висловилася, що потихеньку ми з усім упораємося.

У мене сльози підкотили. У маминому тоні прозирала така байдужість, наче я їм чужа. Мама пішла, я зателефонувала та розповіла все чоловікові.

Він поспішив мене заспокоїти, сказав, що розбереться, хоч мінімум зручностей у нас буде. І він виконав слово. Поговорив з друзями, вони за три дні дістали і поставили там унітаз і ванну, привезли плитку, постелили підлогу в квартирі і встановили розетки і лампи.

Диван ми перевезли свій, ліжечко для дитини теж. Загалом, хоч якось можна було існувати, хоч все одно комфорту в квартирі не було. Там навіть ладу не наведеш, бо шаф немає, все лежить купками.

Але що мене домогло найбільше, то це те, що коли свекри довідалися про нашу ситуацію, вони приїхали до нас, сказали, що допоможуть і грошима, і руками, а на цей час зняли двокімнатну квартиру, куди в’їхали самі, і перевезли нас.

У них відпустка довга, близько двох місяців. І ці два місяці вони витратили на те, щоб зробити у нашій квартирі ремонт за власний кошт.

Вони купили нам кухонний гарнітур, всю техніку, штори, свекор сам поклав плитку у ванній та фартух на кухні, свекруху з чоловіком шпалери клеїли, а потім вони всі разом відмивали квартиру, відмахуючись від моїх боязких спроб вклинитися.

– З дитиною сиди, ти і так після операції, ми впораємося, – махала на мене руками свекруха.

Гроші ми їм поступово повертатимемо, це навіть не обговорюється. Не одразу, але віддамо все. Але сам факт: люди приїхали у свою відпустку і зі своїми грошима, бо ми маємо проблему, а вони можуть її вирішити.

А мої батьки тільки іноді дзвонили та питали, як там у нас справи. Нормально, так? Мені перед свекрами за них соромно, хоча ті мені взагалі жодного слова з цього приводу не сказали.

Тепер ми живемо у впорядкованій квартирі, де все є. А я тепер знаю, хто справжня сім’я, а хтось – просто ілюзія.