Один чоловік після невітншього діагнозу зрозумів, що нічого не встиг дати своєму синові, але вже було запізно

Один чоловік сильно випивав і буянив і життя дружині та сину не давав. Кричав, лаявся, шумів. Ображав їх. Працював, щоправда, багато. А потім прийде додому з поля; він на тракторі та на комбайні працював. І влаштує концерт…

Дружина була тиха, боязка. Або від народження, або чоловік її позбавив волі. І син був тихий худенький хлопчик одинадцяти років. Навчався добре. Допомагав по дому. Захищав маму від витівок батька.

Батько Ваню майже не помічав. Інших справ повно. Ваня боявся батька.

А потім у чоловіка заболів живіт. Напої не помагали. Зовсім стало погано, тоді пішов до лікарні. А там з’ясувалося, що справа погана. І жити лишилося місяць-два.

І цей чоловік змінився. Він перестав пити. І почав вчити сина господарювати. Син і так усе вмів, сам дрова колов, сам грубку топив, сніг згрібав, але батько почав ставити паркан. Старий покосився і згнив. І дах перекривати. Вирішив встигнути перед смертю. І сина вчив.

Ваня вчився покірно та мовчазно. Добре виходило! Ставили паркан разом.

Батько раптом побачив сина. Доброго, кмітливого, працьовитого. Блідий хлопчик з великими очима та червоними обвітреними руками.

І цей батько заплакав, обтирав сльози рукавицею. Зморщився, як дитина, і розплакався на вечірній зорі. Він не бачив сина. Навіщось пив, лаявся, руками махав…

А міг би отак разом дах крити. Паркан ставити. Ходити на рибалку з Ванею або по гриби. Міг би розповідати про предків, про армію, про те, як ставити хату правильно. І тримати сина за плечі. І зустрічним говорити гордо: «Гляньте, як мій Ваня вимахав! Він круглий відмінник, моч радість!»…

Він усе втратив. Проміняв на напої. Син без нього виріс. Хоч би прожити ще півроку, хоч би виправити все!

А Ваня побачив, що батько наче плаче. І сказав ще тонким дитячим голосом: «Не плач, батьку! Ми без тебе нормально впораємось. Я навчився!”.

І чоловік ще гірше заплакав. Тому що навчив жити без любові та опори. Без ласки та уваги. У страху ні на кого не сподіваючись. Навчив жити без себе. Ну, і ще ставити огорожу. І все.

І був червоний захід сонця осіннього дня. Стукала сокира, верещала пила. Поспішно працювали батько та син. Потрібно було встигнути, що можна. Але вже встигнути нічого не можна було.