Одна жінка дуже боялася самотності. Їй вже було за пʼятдесят, а сімʼї не було. І вирішила вона сама піти в театр

Одна жінка дуже боялася самотності. Дуже страшно залишитись одній. Особливо коли тобі за п’ятдесят. А життя так склалося, що своєї сімʼї немає. Не вийшло. І тому Наталя дуже дорожила подругами. Нікого в неї не було, окрім цих подруг, ще з інституту.

Подруги так собі ставилися до Наталі, якщо чесно. Охоче ​​користувалися її допомогою, звалювали свої справи та проблеми, виливали душу, а її не слухали ніколи. Але Наталя міцно за них трималася, прощала, цінувала дружбу. Бо де ще друзів знайдеш? Залишишся на самоті.

А з подругами можна ходити до театру, кіно, їздити відпочивати іноді на море або в будинок відпочинку. Свята разом проводити. Одна подруга у невдалому шлюбі, інша розлучена. І багато років тривали ці стосунки. Хоча з Наталі подруги жартували і використовували її постійно. Але самота набагато страшніша!

Наталя всім намагалася догодити. Аби її брали до компанії, аби тільки не залишитися!

Але одного разу виграла квитки до театру, зовсім випадково. Пощастило раз у житті! Просто у магазині, коли книжки купувала, виграла ці квитки. На гарну виставу із чудовим актором, він на гастролі приїхав… У цей єдиний у містечку театр вона з подругами часто ходила.

Наталя покликала одну подругу, – та розкритикувала виставу та актора. Сказала, що не піде на такий примітив. А друга сказала, що за виграшем завжди приходять втрати. Не на добро ці квитки тобі дісталися. Я зайнята. Я дама сімейна, не завжди своїм час маю на відміну від нікому не потрібних людей!

Наталя навіть заплакала тихенько. Як же вона сама піде? Але так хотілося виставу подивитися, що вона вбралася в блузку з мереживним комірцем, зробила зачіску, одягла туфлі нові. І вирушила до театру зовсім одна. На самоті. Вперше у житті пішла одна.

І там миттєво познайомилася з дуже приємним чоловіком у роках, із заслуженим будівельником. Вона й раніше бачила цього Олексія здалеку, такий імпозантний сивий чоловік. А тепер він сам підійшов і почав розмовляти про мистецтво. І дуже добре поговорили, вирішили ще зустрітись. І зустрілися. А потім вирішили не розлучатися!

І цей Олексій Наталі потім сказав: “Яке щастя, що того вечора ти була одна. Я й раніше на тебе звертав увагу, але підійти не наважувався. Адже з тобою були дві злі дами. І ти ними була так зайнята, прямо в рот їм дивилася. А того вечора ти була одна, ось я і зважився!”.

І це повчальна історія. Тому що страх самотності іноді призводить до того, що ми не буваємо одні. І не живемо своїм життям. І чіпляємось за стосунки, які нам шкідливі. І за людей, які нами не дорожать та не люблять нас. Просто страшно залишитись одним.

А іноді треба. Треба самостійно кудись піти, провести час віч-на-віч із собою, послухати себе, з іншими людьми познайомитися… Та хоч одному в театр сходити. Або з’їздити кудись. Не чіплятися постійно інших, які перестають цінувати того, хто чіпляється.

Може, щастя не підходить, бо нас щільним кільцем оточують не надто добрі люди? Чи ми здається зайнятими та влаштованими, навіщо заважати? Ми ж завжди серед людей. Значить, цілком щасливі…

Але часто особливо самотні ті, кого оточують чужі люди, по суті. І не дають підійти тим, хто справді потрібний…