– Ну буде вже тобі в такому віці в іграшки грати, – сказала свекруха і викинула мою дорогу колекцію фігурок

Марія Федорівна, моя свекруха, мені спершу дуже сподобалася. Душевна жінка завжди готова вислухати і дати пораду. З першого дня знайомства вона оточила мене турботою.

Це тільки потім зрозуміла, що турботою можна зaдyшити. А спочатку я навіть чоловіка Вітю лаяла, коли він грубо з мамою телефоном розмовляв. Думала, даремно він стареньку кривдить.

Вже потім, як пройшов наш перший спільний рік, до мене дійшло, чому обидва сини Марії Федорівни поспішили залишити батьківський будинок відразу, як тільки хоч трохи встали на ноги.

Старший брат Віті взагалі на інший кінець країни поїхав, щоб любити маму виключно на відстані. І зараз у них чудові стосунки. Обмінюються теплими словами, але тільки телефоном.

Свекруха, звичайно, планує відвідати старшого, але поки що руки не доходять. Воно й зрозуміло, коли їм дійти, коли тут молодший син із сім’єю під боком. Є кого любити і про кого піклуватися. А піклуватися Марія Федорівна обожнює і робить це з великим ентузіазмом. Я на пальцях можу перерахувати дні після весілля, коли ми з чоловіком залишалися наодинці.

Ні, ми не живемо разом із свекрухою. І навіть у одному районі не живемо. Але це ніяк не заважало їй збирати сумки з продуктами і рано-вранці у вихідний завалюватися до нас.

Уявіть ранок суботи. Ви молодята і ніжитесь в ліжку, насолоджуючись законними вихідними. І тут дзвінок у двері, на порозі мама.

– А я вам млинці привезла, їжте, поки теплі, – торохтіла Марія Федорівна, розвантажуючи на кухні сумки з провізією. Тією кількістю їжі, яку вона привозила, можна було б нагодувати армію невеликої країни.

Загалом у нас пішло майже п’ять років, щоб відвадити маму від такого піклування. Якось я втлумачила їй, що не можна приїжджати до нас рано-вранці у вихідні. І ввечері нас теж можна не застати вдома.

Домовилися, що вона заїжджатиме до нас, доки ми на роботі. Подруги попереджали мене, що дарма я даю свекрусі ключ від квартири.

Мовляв, нишпоритиме по шафах, перевірятиме чистоту найвіддаленіших куточків і перемиватиме по-своєму посуд. А в мене був вибір? Або так, поки ми на роботі. Або приймай її ввечері або вранці, витрачай дорогоцінний час на бесіди з нею.

Ні, нехай привозить годівлю, поки нас вдома немає. За наївністю я вважала, що це ідеальний варіант. Але життя, як це зазвичай буває, показало мені, як я була неправа.

З юності я захоплююсь аніме. Ось подобається воно мені і все тут. Я відвідую тематичні форуми та обов’язково ходжу на фестивалі та виставки, коли вони в нашому місті бувають.

Мої батьки із захопленням давно змирилися. Спочатку, звичайно, сміялися і докоряли. Мовляв, ти вже доросла, а все ніяк не відстанеш від мультиків.

Друзі теж спочатку жартували, а потім усі звикли. Навіть стали з повагою ставитися. Привозять із поїздок до інших країн цікаві журнали та фігурки.

Ось їх, фігурок, у мене накопичилося вже чимала кількість. Є рідкісні екземпляри вартістю кілька тисяч. Довгий час я зберігала свої скарби просто в ящиках.

Діставала, звісно, ​​періодично, перебирала, розглядала. А потім подумала, а чому, власне, вони в мене припадають пилом аби де. Дітей у нас поки що немає, отже, можна виставити колекційні фігурки на загальний огляд.

І того ж дня я розставила свої багатства на тумбі під телевізором. Вийшло дуже гарно. Справжній такий, знаєте, куточок аніме.  Але недовго я милувалася картиною. За кілька днів повертаюся з роботи, а фігурок ніде немає. Усю квартиру обнишпорила, як корова злизала. Чоловік трусила, питала, чи не брав він їх.

Той здивований, каже, навіщо мені твої іграшки. Дзвоню свекрусі, так, мовляв, і так, чи не бачили ви мої фігурки.

А та мені видає:

– Ларисочко, ну які у твоєму віці іграшки. Вже дітьми пора обзаводитися, а ти все в якісь ляльки граєш. Я зібрала все та викинула. Нема чого дурницями маятися, серйознішою треба бути.

Я трохи не зомліла. Уявляєте? Викинути мої колекційні фігурки, деякі з яких зараз можна знайти на закритих аукціонах знайти! Та вартість колекції вже давно за десятки тисяч перевалила.

Шукати колекцію, звісно, ​​тепер уже марно. Сміття у нас щогодини вивозять, я особисто машину зустріла, коли додому йшла. Вирушили мої фігурки на звалище, а там про їхню цінність ніхто й не підозрює.

Не передаватиму все, що я того дня висловила Марії Федорівні. Та образилась. Чого, каже, ти кричиш через якусь нісенітницю. Не можуть, мовляв, якісь там пластмасові фігурки стільки коштувати.

Я навіть не стала з нею сперечатися. Кинула слухавку, а чоловікові сказала, щоб ноги його матері тут не було. Нехай забирає у неї ключ від нашої квартири і вимагає відшкодування моїх збитків.