«Нічого твого тут немає», – заявила теща після того, як на її прохання ми переїхали до неї

Зі Світланою ми зійшлися в неспокійні 90-ті. У містечко, де я тоді жив, вона приїжджала на день народження до подруги, там і познайомилися. Роман був бурхливим, і з оформленням стосунків тягнути не стали. Коли розписалися, Світлана запропонувала перебратися ближче до її рідні.

– Льоша, там мама з братом, вони допоможуть у разі чого. У місті роботи немає, ловити тут нічого.

Загалом вона мала рацію. Містоутворюючий гігант ледве дихав, стрімко руйнувалася створена навколо нього інфраструктура.

– А жити де? – сумнівався я.

– Давай твою тутешню квартиру продамо і купимо невеличкий будиночок із ділянкою. Своє господарство заведемо, уже якась підтримка буде, – пропонувала Світлана. Так і вирішили.
Будиночок, щоправда неабияк похилений, знайшовся досить легко. Селище, куди ми переїхали, було за півгодини їзди від того, де жила рідня Світлани, що цілком влаштувало її.

За кілька років я привів свій будинок у гідний вигляд. З роботою, щоправда, було погано і тут, але грошей від продажу квартири вистачило, щоб обзавестися невеликим господарством. Крім того, я, як і більша частина селища, зайнявся риболовлею, щоб хоч якось заробляти.

Словом, життя було непростим, а тут ще брат Свєти потрапив у неприємну ситуацію. Сусіди подейкували, що він позичив велику суму, не зміг повернути і виїхав із села. Дружина на мої запитання нічого зрозумілого не відповідала.

– Я не в курсі його справ. Андрій доросла людина, мені не звітує, – відмахувалася вона. – Він сам у змозі впоратися зі своїми проблемами, не втручайся.

Вона сильно нервувала, їздила до матері майже щодня. Якось раз додому вони повернулися удвох із тещею.

– Льоша, а що, як нам до мами в будинок перебратися? – запитала Світлана просто з порога.

– Навіщо? – здивувався я. – Ми в цей будинок стільки сил вклали, господарство тут.

– Я одна зовсім, то хоч Андрюша поруч жив, – схлипнула теща, благально дивлячись на мене. – Живність вашу перевезти можна, із сусідом домовлюся, він допоможе. Живіть у мене і господарюйте як хочете, я лізти не буду. Дітки підуть, няньчити стану. Будинок свій на вас перепишу.

– Маму треба виручити, вона не може впоратися сама, – слухняно піддакувала Свєта. – Крім нас у неї нікого немає. Льоша, будь ласка, хоча б на час. Не уживемося – завжди можемо повернутися назад.

– Та як не уживемося, рідні ж люди, – зітхала теща, змахуючи сльози.

Ідея не викликала в мене жодного захвату, але крапля камінь точить, і в підсумку, згнітивши серце, я погодився. У щоденному спілкуванні теща виявилася досить склочною, обіцянка «не лізти» забулася дуже швидко.

Я намагався не конфліктувати, тим паче що незабаром стало відомо про вагітність Свєти.

– Треба б нам машину купити, – якось завела розмову теща. – Буде малюк, раптом до лікаря в центр поїхати доведеться.

– Дізнаюся в сусіда, він начебто продає. Може, погодиться в розстрочку, – я й сам замислювався про це.

– Та ми з мамою все вирішили, – раптом заявила Світлана. – Продамо наш будиночок, уже й покупець є.

– Ми так не домовлялися, – насупився я.

– Льоша, ти зрозумій, дитина – це великі витрати. По-іншому ми не викрутимося.

Я подумав і погодився, з грошима справді було непереливки, хоча я намагався вичавити все з риболовлі та свого господарства, спав по 4 години на добу. Тим часом, обстановка в сім’ї ставала дедалі більш обтяжливою – слово тещі стало вирішальним, претензії лилися як з рогу достатку, дружина охоче підтримувала матір.

Одного разу мені треба було відлучитися на кілька днів. Повернувшись, я не впізнав двір.

– Свєта, що сталося? Де худоба, де заготовлений на зиму корм?

– Ми все продали, – з викликом відповіла дружина.

– Як ви посміли зробити це в мене за спиною? – розлютився я. – Ти пояснити нічого не хочеш? Це господарство годувало нас!

– А ти не кричи, не господар тут! – встряла теща. – Твого нічого тут нема, на чужих харчах живеш! Гроші знадобилися – ось і продали, твоїх копійок хіба на що вистачить!

Я розвернувся і пішов. Уже багато пізніше я дізнався, що виручені гроші теща і дружина передали Андрію, щоб погасити його борг. Через дитину я кілька разів намагався помиритися зі Світланою, але вона старанно уникає будь-якого спілкування. Може, почувається винною, а може, ніколи мене не любила.