– Ні ламаного гроша не отримаєш! – заявила мама колишнього чоловіка, коли вирішувалося питання про аліменти

Мені було 24 роки, коли я познайомилася з Ярославом. Мене батьки виховували у суворості, тому чоловічою увагою я не була розпещена. Під час навчання я гризла граніт науки, і не відволікалася на всякі гуляння, на кшталт студентських вечірок, клубів та інших радощів молодості.

Мама завжди говорила, що від гулянок користі немає, а ось знання завжди знадобляться у житті. Але зараз я розумію, наскільки моя мама була не права.

Диплом та наукові знання – це чудово, але життєвий досвід теж дуже важливий. А в мене його не було, бо батьки прищеплювали мені огиду до протилежної статі та соціуму загалом. На останньому курсі, коли всі одногрупниці були вже однією ногою під вінцем, а деякі навіть погладжували свої вагітні животики, я обіймалася лише з книжками.

Я заздрила однолітками і потай мріяла вийти заміж і втекти з-під опіки настирливих батьків. І мені вдалося це зробити, щоправда, дуже невдало.

Жодного розуміння, як правильно спілкуватися з хлопцями, у мене не було. Тож через чотири місяці після нашого знайомства Ярослав вмовив мене поїхати з ним на море – він усе сплатить. Для мене його пропозиція звучала, як щось серйозне – майже як вийти заміж. Батькам збрехала, що їду з подружками. А сама завагітніла прямо одразу ж.

Спочатку Ярслав відмовлявся, мовляв, не готовий стати батьком. Я була шокована і від самої вагітності, і від слів Ярослава. А ще треба якось пояснювати батькам, що на нас усіх чекало попереду. Було страшно та соромно одночасно.

Загалом, цей етап ми всі якось прожили, навіть встигли одружитися з Ярославом перед пологами. Без допомоги мого тата не обійшлося, звісно.

Після народження Ігорчика я зрозуміла, що наш шлюб із Ярославом був помилкою. Він не працював, гуляв у вихідні і ніяк не допомагав мені справлятися з дитиною.

Його мати особливо не брали участь у житті онука, та й зі мною вона познайомилася лише у пологовому будинку. Раніше в неї не було часу, а може, й бажання.

Я почала натякати Ярослав, що нам треба роз’їжджатися, тому що ми втрьох жили на зарплату моїх батьків. Мені було дуже незручно перед ними, а колишньому чоловікові все одно. Так я його спровадила до мами, але попередила, що чекатиму гроші на утримання Ігорчика. Він мені сказав, що поки він не працює, то нічого не платитиме.

Я розумію абсурдність ситуації: син хоче їсти щодня, незалежно від того, працює татусь чи ні. Але довелося змиритись з тим, що є.

Мама наполягала подати на аліменти одразу, бо Ярослав добровільно й копійки не дасть. Я її не послухала і три роки чекала, поки колишній чоловік влаштується на роботу. Але дива не сталося. Навіть розмови по-чоловічому не допомогли Ярославу усвідомити відповідальність перед сином.

Після того, як батько влаштував йому прочухана, колишній набрав мене і сказав, що йому взагалі не потрібен був син. Якщо я захотіла його народити, то повинна сама його тягнути на собі. Він тут ні до чого.

Ще як до чого! Після такого хамства мене наче ошпарило окропом. Я зрозуміла, наскільки була наївна у своїх очікуваннях. Я зібрала необхідні документи та бігом до суду.

Більш нахабного і мерзенного вчинку я в житті не бачила! Моя колишня свекруха, яка бачила мене і онука всього кілька разів, з’явилася на засідання і опустила себе та свого сина, як тільки могла. Перед початком слухання вона звернулася до мене і сказала, що мій син не отримає від її родини “ні ламаного гроша”.

Ці слова я ніяк не сприймаю на свій рахунок чи рахунок сина. Мене вони жодним чином не торкаються, а ось всю гнилизну сім’ї мого колишнього чоловіка ця фраза повністю розкрила.

Суд став на мій бік, інакше й не могло бути. Ярослав продовжує ігнорувати існування нашого сина, але мені вже байдуже.