Невістка виховує внучку точною копією себе, це вже помітно. Тому мене до дитини і не тягне

З невісткою мені ніколи не вдавалося порозумітися. Ми люди прості, а вона завжди поводилася так, ніби спадкова принцеса якоїсь великої держави.

Завжди гордовитий тон, назадоволений вираз обличчя, демонстративна зарозумілість. Вона завжди підкреслювала, що вона вища за нас за становищем. Хоч і незрозуміло, з якого дива вона так вирішила.

Її батьки – звичайні комерсанти, навіть зараз не можна сказати, що вони якісь успішні бізнесмени.

Дохід у них вищий, ніж у нашої родини, але не настільки, щоб невістка могла так задирати носа. Загалом у невістки купа понтів, які нічим не підкріплені.

Як з нею син уживається, я не уявляю, але раз одружився, значить, якось справляється зі своєю зарозумілою принцесою.

Я ж намагаюся зайвий раз із невісткою не спілкуватися. Спочатку намагалася і в гості їх кликати, і стосунки якось налагоджувати, але мені це швидко набридло. А кому б не набридло? Ось приходить невістка в гості, розмовляє, ні, навіть упускає слова так, щоб наголосити, яку честь мені надала.

Завжди приходить зі своїм змінним взуттям, але тут якраз добре, сама чужі тапочки не люблю. Але вона ходить так, ніби її запросили до тифозного барака.

Намагається ні до чого не торкатися, а якщо доторкнулася, то з міною гидливості на обличчі відразу протирає руки вологими серветками.

Нічого не їсть і не п’є в моєму домі, якщо тільки з пляшки, що принесла з собою, сидить на краєчку стільця, щоб зайвий раз не доторкнутися ні до чого.

А в мене вдома, якщо що, краще, ніж у неї буде. І ремонт свіжий, все охайне та світле. На відміну від  квартири невістки, у моїй можна й у білих шкарпетках ходити, не боячись, що їх потім викидати доведеться.

Я ж казала, що чужі тапочки не люблю. Ось приходила до сина з невісткою в гості, то вирішила ходити в шкарпетках. До кінця вечора вони вже були чорні, а весь одяг у котячій вовні. Шкарпетки так і викинула, а одяг довелося п’ять разів від шерсті очищати.

Але я носом не крутила, очі не закочувала і губи не кривила, бо я вихована доросла людина, яка вважає непристойною так демонстративно вказувати господарям на їхні промахи.

Думала, що коли з’являться онуки, ми якось на цій хвилі з невісткою зійдемося, її батьки часто в роз’їздах, а з дитиною треба допомагати.

Але внучка народилася, то мене до неї майже не підпускали. Невістка говорила крізь зуби, що сама впорається, нема чого мені до них ходити та мікробів заносити.

Я й перестала ходити. Думала, що внучка підросте, то син буде до мене в гості з дитиною їздити, таки єдина внучка.

Але дитина зростала, і чим старша внучка ставала, тим виразніше було видно, що це мамина дочка. Дитині чотири роки, а вона повністю копіює поведінку невістки.

Ті ж інтонації, манери розмовляти зверхньо, ​​зневажливе ставлення до оточуючих, та ще й помножене на дитячу безпосередність.

Мене поведінка малюка не розчулює, не люблю, коли мені хамлять, а ця дівчинка хамить постійно. Та ще й ставиться до всіх так, ніби довкола її особисті слуги.

Була в мене в гостях, упустила ложку. Я чекаю, коли вона сама встане та підбере, а онука на мене погляд піднімає, тицяє пальчиком у ложку і командує “підніми”.

Я питаю, чи не забула онука, що коли просять, то кажуть чарівне слово. “Я не прошу, підніми” – заявила мені.

Ось копія матері із поправкою на вік. Від сина нічого немає, таке відчуття, що він ні в процесі створення, ні у вихованні дитини не брав участі.

Синові я потім висловила, що якщо він не займеться дитиною, віддаючи все в руки дружини, то вони потім ще добре наплачуться. Я ось уже не горю бажанням з нею бачитися.

– Але ж це твоя єдина внучка, як ти можеш її не любити? – обурився син.

А ось так. Я дивлюся на неї, а бачу точну копію невістки. З невісткою ж мені розмовляти нема про що. Нехай син робить висновки, але мене до онуки не тягне, я навіть не сумую. Для мене це немов чужа, розпещена, нахабна дитина.