Невістка перестала зі мною спілкуватися після того, як я відмовилася сидіти півтора тижні з онуком

Мій син одружився з дівчиною, з якою навчався ще в школі. Нічого не маю проти своєї невістки. Вона розумна, красива, акуратна та господарська жінка. У її квартирі завжди ідеальний порядок.

Інколи Олеся навіть педантична. Їй обов’язково потрібно, щоби кожна річ лежала на своєму місці. Вона може перевішувати за мною та сином рушники, якщо ми повісили їх не туди, куди треба. Тарілки Олеся розставляє у певній послідовності, не допускаючи хаосу.

До народження дитини у нас із невісткою не було жодних розбіжностей. Ми жили мирно та спокійно, кожен на своїй території. У вихідні я іноді приходила до них у гості, часто діти приїжджали до мене.

Під час посиденьок ми мило спілкувалися з невісткою, жартували та обговорювали жіночі справи. Олеся любила спостерігати за мною, коли я готую. Вона казала, що вчиться у мене новим рецептам, дізнається про якісь кулінарні секрети.

Наші стосунки змінилися після появи на світ первістка у Олесі та мого сина. Діти вимагали, щоб іноді сиділа з онуком. Коли Славко був маленьким, мені легко було відмовитися від ролі няньки.

− Ви що? Він же зовсім ще малюк! Дитині потрібна мама, вона повинна відчувати її присутність поряд! – виправдовувала я своє небажання доглядати малюка.

– Мамочко, ну нічого ж не станеться, якщо пару годин він не відчуватиме Олесю поряд! − заперечував мені син.

Однак я була непохитна і ніколи не сиділа з новонародженим. Коли ж Славчик підріс, мені було складніше шукати відмовки. Діти наполягали, що онук має проводити час і з бабусею також.

Я ж, молода жінка, жила своїм активним життям, у якому практично не було місця іграшкам, казкам та дитячим примхам. «Я виховала свого сина сама, мені ніхто не допомагав. І Олеся із Сергієм цілком можуть впоратися зі своїми батьківськими обов’язками без сторонньої допомоги», – думала я.

Якось між мною та Олесею спалахнув неабиякий скандал. Винною у ньому я повністю вважаю невістку.

− Ольга Романівна, мене відправляють у відрядження. Вам треба буде півтора тижні посидіти зі Славчиком, – безцеремонно заявила Олеся, переступивши вранці поріг мого дому.

− Як це відправляють у відрядження? У тебе ж дитина! Не мають права! – Я не відразу зрозуміла в чому справа.

− Але я сама погодилася на роботу далеко від дому. Мені непогано за неї заплатять, безглуздо було б відмовлятися, – пояснила мені невістка.

− Ти, не порадившись зі мною, дала згоду на від’їзд із міста? − обурення моєму не було межі.

− Ви, мабуть, мене не почули. Відрядження добре оплачується, а гроші ніколи не бувають зайвими, – невістка починала втрачати самовладання, голос її звучав все різкіше.

− Відмовляйся від поїздки, сидіти з онуком півтора тижні я не буду. У мене свої плани на цей час, – жорстко відповіла я, даючи зрозуміти, що вмовляти мене безглуздо.

Олеся пішла, голосно грюкнувши дверима. А ввечері мені зателефонував син. Він переконував мене, що я маю погодитися наглядати за Славчиком, доки Олесі не буде в місті.

− Сину, а чому б тобі не взяти турботи про сина на себе? Ти цілком можеш відвозити і забирати його з садка, а у вихідні займатися вихованням своєї дитини, – намагалася я спокійно пояснити синові очевидні речі.

− Але ж ти знаєш, що в мене складна робота. Іноді я працюю допізна, тож не зможу забирати Славчика із садка. А у вихідні я хочу відпочити, а не бігати дитячими майданчиками.

− Ти не хочеш присвячувати вихідні своєму синові, але з радістю перекладаєш свої обов’язки на мене! − я втрачала терпіння.

− Правильно Олеся говорила. Ти погана бабуся! − після цих слів на кінці дроту пролунали короткі гудки.

Спокійної розмови із сином не вийшло. Він не хотів мене розуміти, тому повністю став на бік своєї дружини.

Було прикро. Всю ніч я провела у сльозах, запиваючи гіркоту заспокійливими пігулками.

Наступного дня мені зателефонувала Олеся.

− Радійте, я відмовилася від відрядження. Тепер ваш онук не матиме нової іграшки, яку я могла б купити на зароблені гроші! − майже прокричала мені в слухавку невістка.

Зараз діти практично зі мною не спілкуються, лише зрідка дзвонять, щоби привітати з яким-небудь святом.

Я сподіваюся, що колись вони мене зрозуміють. У моєму віці я маю повне право на відпочинок, а сльози та примхи дітей нехай терплять їхні батьки. Всьому свій час.