Нещодавно остаточно переконалася, як мама ставиться до мене та моєї дитини. Раніше ще були якісь ілюзії та виправдання, але тепер уже точно все

Настав час визнати, що маму завжди більше цікавило її особисте життя, в якому мені місця не було. На вигляд, звичайно, все виглядало пристойно, а за фактом їй було просто начхати.

Батька свого я не знаю, від мами вдалося добитися лише, що він про моє існування взагалі не в курсі. Мама вирішила, що такої честі мій батько не вартий.  Виховували мене дідусь та бабуся. Мама моталася по заробітках, з’являючись раз на три-чотири місяці. Привозила якісь іграшки, одяг, цілувала мене в тім’ячко і пропадала по своїх справах.

Я її толком не бачила, але бабуся мені намагалася навіяти, що мама так поводиться не від хорошого життя. Нібито їй всі ці поїздки теж не подобаються, але щоб забезпечити мене, мамі доводиться так жити.

До якогось часу я вірила в це, але потім навчилася сама робити висновки з побаченого. Чергові мамині поцілунки були данини громадським правилам, а не бажанням приголубити дитину. Та й в сварки бабусі з дідусем я часто чула, хоч вони й таїлися. Бабуся завжди шукала мамі виправдання, а дідусь був різкішим у висловлюваннях.

Він вважав, що мати в мене та ще зозуля, якій я потрібна, як зайцю велосипед. Якби не дідусь із бабусею, то вона мене б у дитячий будинок давно здала.

Це було гірко чути, але я все більше переконувалася, що дідусь мав рацію. Бабуся плакала і говорила, що він надто жорстокий, у дочки і так життя не склалося, ще й він її ганьбою таврує.

А мама продовжувала їздити та зображати, що їй не байдуже. Коли не стало дідуся і бабусі, вона приїхала на похорон, сказала пафосну промову, що я не залишилася сама, у мене є мати, і я маю про це пам’ятати.

Через два місяці після похорону бабусі мама вийшла заміж. Мене на свято не покликали, нібито щоб не відривати навчання, але мама скинула фотографії.

На моєму весіллі мами теж не було. Вона з чоловіком та його дітьми їздила кудись відпочивати, тож привітала мене повідомленням, на цьому все.

Я знаходила мамі виправдання, вірила, що я для неї не чужа людина, просто ось така у нас доля, але ми один у одного є, хоча рідко спілкуємося і ще рідше бачимося.

На народження онуки мати теж не приїхала, каже, що не відпустили з роботи. Обіцяла, що як тільки з’явиться нагода, вона приїде.

Внучці вже рік, а бабуся так і не бачила її. Зате нещодавно приїжджала до нашого міста, про що я дізналася зовсім випадково. До мене прийшла подруга мами і передала рукавички, які мама забула.

Подруга мала ювілей, мама приїхала її привітати, гостювала два дні, а потім поїхала. Мені вона навіть не подзвонила, не сказала, що приїжджала.

– Ну, я ж туди не просто так їздила, а з конкретною метою. У мене мало не по хвилинах все було розписано, – заявила мама, коли я запитала її, чому вона не повідомила про приїзд мені.

За два дні вона не знайшла години, щоб побачити мене та онуку. Мене вона не бачила шість років, із похорону бабусі, внучку не бачила ніколи.

Настав час визнати, що я їй просто не потрібна. Визнати, прийняти та перестати вже чекати. Давно настав час, але тепер у мене навіть ілюзій не залишилося.