– Нехай мене татом називає, у кожної дитини має бути батько! – заявив сусід

Так вийшло, що батько моєї дитини кинув мене ще на п’ятому місяці вагітності. Хоча він сам благав мене про малюка і зрадів, дізнавшись про мій цікавий стан. Але через якийсь час коханий повідомив, що не готовий стати батьком.

У мене ж не було навіть думки відмовитися від дитини, хоча в пологовому будинку пропонували підписати папери і залишити синочка. Тільки от я ніколи б не змогла так вчинити з власною дитиною, це немислимо.

На той момент мені було двадцять років. Я два роки як випустилася з дитячого будинку, а належну від держави квартиру мені ще не видали. До слова, я досі стою в черзі, а живемо ми в орендованому житлі.

У декрет я не змогла вийти, оскільки не була офіційно працевлаштована в магазинчику, де підробляла іноді касиром.

Через кілька місяців після пологів я одразу приступила до роботи, тільки вже в іншому магазині. Начальник навіть трохи підвищив мені зарплату після того, як дізнався, у якій непростій ситуації я перебуваю.

Коли я на роботі, з моїм сином сидить сусід. Ми з ним подружилися з перших днів знайомства. Чоловіка звати Іван, йому шістдесят три роки, він самотній. Тому сусід із радістю погодився допомагати мені з дитиною, поки я заробляю гроші.

Дядя Ваня – дуже мила людина, до мене ставиться як до доньки. У важкі часи позичав мені грошей, щоб я могла заплатити за оренду квартири і підкидав трохи продуктів.

Цього літа я влаштувалася на офіційну роботу в магазин взуття, де стала брати побільше змін. Тож тепер у мене з’явилася можливість приносити більше грошей. Адже Гришка підріс, йому вже три роки.

Тепер дядькові Вані легше за ним доглядати. Чоловік сам наполіг, щоб я поки що не віддавала дитину в дитячий садок. Мовляв, маленький ще, ображати його в садку будуть, нехай підросте трохи.

Днями, відпрацювавши чергову зміну, я, як зазвичай, попрямувала до сусіда по сина.

– Тук-тук, ось і я! – я зайшла в коридор квартири.

– Мамо! – вибіг зустрічати мене синочок.

– Ну що, як відпрацювала сьогодні? Усе добре? Я приготував смаженої картоплі. Проходь, повечеряєш, – запропонував мені сусід.

– Народу сьогодні було небагато, навіть не втомилася. Дякую, але ми вдома повечеряємо. Не хочу більше забирати ваш час. Ви й так, напевно, втомилися з Гришею, – ввічливо відмовилася я.

– Ні краплі! Ну, дивись сама, моя справа запропонувати, ваша – відмовитися, – посміявся дядько Ваня.

– Ну все, до побачення. Пішли Гриша, – попрощалася я із сусідом.

– Бувайте, – посміхнувся дядько Ваня.

За вечерею я вирішила розпитати сина, як минув його день.

– Чим сьогодні займався в гостях? – поцікавилася я.

– Ми ходили гуляти на майданчик, тато грався зі мною в пісочниці, – відповів мені син.

– Тато? Синку, це не тато, це дядя Ваня, – поправила я дитину.

– Він попросив мене називати його татом, – пояснив син.

– Ні, милий, більше його так не називай. Його звуть дядя Ваня, ти зрозумів мене? А якщо він ще раз попросить називати його татом, відповідай, що мама не дозволяє, – суворо сказала я хлопчикові.

– Добре, я зрозумів, – кивнув Гриша.

Я вклала дитину спати, а сама почала обмірковувати цю ситуацію. Сьогодні вже не піду до сусіда розбиратися, пізно все-таки. А ось завтра обов’язково сходжу. Так цю справу залишати не можна.
Наступного дня ми проспали, прокинулися аж о десятій годині. Поснідали, і я пішла, як і збиралася, до сусіда вирішувати проблему. Гришку взяла із собою, не залишати ж його самого. Постукала у двері.

– Доброго ранку, тебе що, на зміну викликали? – вийшов у коридор сусід.

– Ні, я до вас з іншого питання. Учора Гриша мені сказав, що ви просите називати вас татом. Навіщо? – запитала я.

– Ну а що такого. У хлопчика татко-то де? Нехай мене називає. У кожної дитини має бути батько, – відповів дядько Ваня.

– Він же виросте, думатиме, що ви й справді його тато. А це не так! Та й узагалі, зазвичай батьки живуть разом, і в них невелика різниця у віці. Ви розумієте, що в дитини потім виникне безліч запитань! Це абсолютно ненормально! І до того ж я проти такої вашої ініціативи, – спробувала я пояснити свою точку зору сусідові.

– Та нехай називає, мені приємно. У мене ж дітей немає, – проігнорував мої пояснення дядько Ваня.
– Ні! Краще тоді я влаштую Гришу в садок! Дякую за вашу допомогу, – відповіла я, і ми з сином вирушили додому.

– Ось прибіжиш ще, а я тобі більше допомагати не буду! Через таку дрібницю проблему роздула! – крикнув мені вслід сусід.

Удома я ще раз поговорила із сином і все йому пояснила. А ось від дядька Вані я такого не очікувала. Дорослий чоловік, а елементарного не розуміє!

Доведеться взяти невелику відпустку і зайнятися зарахуванням дитини в дитячий садок.