– Не вистачає пенсії? Іди на роботу! – сказала я сусідці, яка клянчила милостиню біля найближчого магазину

Я вже кілька років як пенсіонерка. Була б рада і довше попрацювати, але на моїй роботі змінилося керівництво, якому подавай виключно молодих та зелених співробітників. Але я не скаржуся. Так, розмір пенсії залишає бажати кращого, тому я хапаюся практично за будь-які можливості підзаробити.

Спершу з дітьми сусідів сиділа за гроші. А коли в них відпала потреба в послугах няні, влаштувалася в один великий супермаркет. Відтоді я там розкладаю товари по кілька годин на день.

Платять не Бог знає скільки – касири отримують більше. Але на касу, знову ж таки, беруть молодших дам, та й не моє це – по дванадцять годин сперечатися з покупцями і рахувати гроші.
А робота в залі, хоч вона й фізична, але багато сил не забирає. Тому на неї в мене дуже навіть вистачає здоров’я. Та й зарплата все-таки слугує непоганою надбавкою до моєї пенсії.

Від сина принципово не приймаю допомоги. Нехай краще онуків забезпечує. Адже сучасним діткам багато чого треба – гарний одяг, телефони, репетитори та інше.

Але не всі дотримуються такої позиції. Взяти, наприклад, мою сусідку по сходовій клітці Люду. Вона моя ровесниця, на пенсію пішла навіть раніше і має міцніше здоров’я – тільки один раз бачила її в нашій поліклініці!

При цьому Люда при кожній зустрічі скаржиться, як погано їй живеться. Пенсія маленька, діти теж дають копійки. Я пробувала тонко натякнути сусідці, що вона цілком здатна змінити ситуацію, але їй простіше нічого не робити і страждати.

Тому я плюнула і перестала слухати її скарги, посилаючись на термінові справи. А їх у мене і справді достатньо. Але сусідка не розгубилася і знайшла інші вдячні вуха.

Коли підходжу до під’їзду, Люда незмінно сидить на лавці і самозабутньо скаржиться іншим сусідкам на свою долю. Мені, за великим рахунком, все одно. Зазвичай усміхаюся про себе і так само мовчки йду додому.

Але нещодавно Люда придумала спосіб поправити своє матеріальне становище. Тільки він виявився настільки нечесним, що я зрадила своїм правилам і таки висловилася з приводу її вчинків.

Справа була так. Я йшла в поліклініку, і шлях мій проходив повз найближчий продуктовий магазинчик. І раптом бачу – біля входу стоїть Люда власною персоною і натурально клянчить милостиню в перехожих.

І їм вона ще трагічніше описувала своє життя, ніж нам. Мовляв, діти мало того, що не допомагають грошима, так ще й більшу частину забирають.

Дуже огидно стало на душі від цієї брехні! Я кілька разів бачила дітей сусідки, і вони абсолютно не справляють враження садистів. До того ж мені, повторюся, сусідка говорила, що вони фінансово її підтримують. Але не так, як їй би хотілося.

– Не слухайте цю актрису погорілого театру! Ніхто її не ображає, – застерегла я кількох перехожих.

-А ти звідки знаєш?! – зашлася Люда в риданнях, які були настільки награними, що ті люди їй не повірили і, звісно, нічого не дали.

Переконавшись, що поблизу немає і не передбачається наївних глядачів, Люда вмить стала зла і накинулася на мене з гнівними докорами:

– Яка тобі справа?! Іди, куди йшла!

– А така справа, що ти нахабно обманюєш людей, – відповіла я цій нахабі.

– А що ще залишається робити?! Сама знаєш, яка в мене сміховинна пенсія! – вигукнула вона.

-Не вистачає пенсії? Іди на підробіток! Зараз повно місць, да можна знайти підробіток, куди охоче беруть пенсіонерів, – сказала я.

– Товари перебирати, як ти? А може, ще підлоги й туалети мити накажеш? Це ж ганьба, – з презирливою міною видала Люда.

– Справжній сором – це жебракувати! Здорова баба, все при тобі, а ти стоїш із простягнутою рукою, ганьбячи і себе, і дітей. Фу! – відчитала я її.

– Якщо хочеш, і далі рви жили. А до мене не сунь свій ніс, – процідила сусідка крізь зуби.
І тут я згадала про запис до лікаря і поспішила до лікаря, нічого не відповівши на цей випад. «Який сенс сперечатися з цією брехливою і ледащою жінкою?» – подумала я тоді.

Але потім ні того дня, ні в наступні я більше не зустрічала Люду біля цього магазину. Може, вона щось усвідомила, а може, просто перейшла в інше місце.

Тільки цей випадок мені, як і раніше, чомусь не дає спокою. Звісно, раніше я іноді зустрічала пенсіонерок, які просять милостиню. І багато хто з них мене теж обурювали, але не до такої міри, оскільки їхнього таємниці я не знала, на відміну від сусідки. Дуже прикро за її дітей, яких тепер хтось буде незаслужено вважати негідниками.

Тепер я збираюся вдруге піти наперекір своєму принципу невтручання в чужі справи. І щойно діти сусідки приїдуть до неї, обов’язково розповім про той її потворний спектакль.

Сподіваюся, вони до мене прислухаються і якось присоромлять свою матір або ще що-небудь придумають, щоб вона не вдавала з себе найбільш знедолену.