Не можемо зі свекрухою поділити город так, щоб у кожної був свій простір

Багато років мати мого чоловіка жила досить далеко від нас, в іншій області. А кілька років тому вона вийшла на пенсію. Після цього почала скаржитися, що їй нудно сидіти вдома.

Ми намагалися частіше її відвідувати, залишали онуків їй на канікули, але свекруха все одно говорила, що почувається жахливо. Вона щодня телефонувала то мені, то Вові, то дітям і хотіла з ними поговорити. При цьому розмови телефоном тривали буквально кілька годин, що не завжди було зручно.

– Слухай, я вже думаю про те, щоб перевезти маму ближче до нас, – якось сказав Вова. – І ми б могли її частіше бачити, і їй не було б так самотньо.

– Думаєш, вона погодиться лишити там все і жити тут? – із сумнівом запитала я.

– Мені здається, так, – відповів чоловік.

Насправді довго вмовляти Софію Пилипівну не довелося. Найімовірніше, вона сама вже давно про це думала. Загалом, її будинок та землю там ми продали та взяли їй маленьку квартиру буквально за п’ятнадцять хвилин ходьби від нас.

І свекруха насправді змінилася. Вона стала активною, веселою і ніби ожила. Почала сама проситися посидіти з онуками, та й мені теж захотіла допомагати у всьому.

– Зараз саме дачний сезон, – сказала Софія Пилипівна. – Я взагалі можу на дачу переїхати і там займатися городом та за будиночком стежити. Мені все одно у місті робити нічого.

Спочатку ця ідея видалася мені гарною. У мене було багато роботи, тому зайві руки б на дачі не завадили. Та й у свекрухи досвід роботи з городом та садом був. Вона дійсно переїхала на нашу дачу і стала активно там упорядковувати все.

Тільки ось тут у нас і почалися конфлікти. Кажуть, що дві господині на одній кухні це погано, але я вам скажу, що дві господині на одному городі це ще гірше!

– Та хто ж так помідори підрізає! – бурчала свекруха. – Так все в листя піде, і ніякого врожаю не буде.

– Я все життя так підрізаю, і щось без помідорів ми жодного разу не залишилися, – відповіла я.

Конфлікти виникали з приводу і без і так тривало до осені. Хоч сутички й не були надто серйозними, мене вони добряче вимотували. Я сказала чоловікові, що наступного року цього не зазнаю.

– Слухай, ну мама теж не збирається кидати дачу, – сказав Вова. – Може, вам просто розділите город навпіл? Кожна займатиметься своєю частиною так, як їй хочеться.

Ця пропозиція здалася мені цікавою. Потім я поговорила зі свекрухою, і ця ідея їй також сподобалася.

– Покажу тобі, як треба нормально займатися господарством, – не пропустила вона можливість вставити свою шпильку.

– Не хочу перетворювати це на змагання, – сказала я. – Давайте просто розділимо город по-чесному.

Тільки коли ми вже почали безпосередньо до ділянки, виявилося, що це практично нерозв’язне питання.

– Може, у кожного просто буде по грядці? – запропонувала я. – У мене грядка огірків і у вас грядка. Мені редиска і вам редиска.

– Ні, – фиркнула свекруха. – Це нікуди не годиться. Що ти з кабачками робитимеш? Ми одну маленьку грядочку реалізувати не можемо, а з двох куди врожай подіти? І теплиця у нас одна, її теж не поділиш.

– Добре, – зітхнула я. – Тоді пропоную розділити за видами овочів. Огірки – мені, помідори – вам, морква – мені, цибуля – вам. І так далі.

Так у нас також не вийшло. Я була не готова до того, щоб віддати якісь свої улюблені грядки на повне розпорядження Софії Пилипівни.

Я вже минулого року переконалася, що нам зі свекрухою подобаються різні сорти. І мені не хочеться потім весь рік їсти довгі дерев’яні огірки, які обожнює Вовина мама, або горох, який я терпіти не можу.

Софії Пилипівні теж багато моїх вимог не подобалися, і домовитися ми за підсумком не можемо. Були б гроші, я б тещі окрему дачу купила, бо, здається, наступного сезону ми точно поб’ємося, якщо не знайдемо вихід.