Навіщо ти взагалі народила мене, мамо, якщо я тобі не потрібен?
Мене звуть Настя, а мого чоловіка Тарас. Ми одружилися дуже рано, а наша дочка, Олена, народилася коли мені виповнилося сімнадцять, чоловікові в той момент було вже вісімнадцять.
Так, перший час було складно відразу з дитинства перейти у доросле життя, але ми з Тарасом дуже любимо один одного, тому все виходило гладко і невимушено. Батьки, звісно, дуже допомогли нам у всьому, за це величезне їм спасибі.
Оленка росла здоровою і слухняною дівчинкою, тому проблем особливих з нею ми не відчували. Дочка радувала своїми успіхами і, коли їй було сім років, ми з легкістю зважилися на другу дитину. Самі тоді вже встали на ноги, довчилися, працювали на стабільних роботах, так би мовити, всі карти в руки.
Друга вагітність з самого початку не задалася. Погані аналізи, ризик переривання, я постійно лежала на збереженні, а в тридцять тижнів у нашого майбутнього малюка на УЗД розгледіли патології в розвитку. Я плакала, але відмовляти від дитини не збиралася, сподіваючись, що після пологів нічого не підтвердиться, але дива не сталося.
Мій хлопчик народився з серйозними відхиленнями, які були набагато складніше передбачуваних. У добровільно примусовому порядку мене, можна сказати, змусили написати відмову від дитини, аргументувавши це тим, що він все одно не жилець і довго не протягне. Так і сталося. Ми відвідували сина в реанімації два місяці, а потім його не стало.
Нам було дуже боляче на душі через таку втрати. Про спроби народити ще одну дитину ми більше не думали взагалі. Але дике бажання виховати ще одну маленьку людину привело нас до думки про усиновлення. Правда, йшли ми до цього рішення ще шість з половиною років.
Отримавши довгоочікуваний дозвіл, ми з Тарасом поспішили в дитячий будинок. Нам потрібен був неодмінно хлопчик, бажано того віку, який був би зараз у нашого сина, приблизно шість-сім років. Про це ми й повідомили директору дитбудинку, Георгію Івановичу.
Замислившись, керівник дитячих доль підійшов до шафи з особовими справами вихованців і дістав одну із них. Серед офіційних паперів лежав пом’ятий листочок в клітинку, де невпевненим почерком першокласника було написано щось.
– Можливо, Вас зацікавить ось ця вразлива натура? Не всі діти так сильно переживають самотність, а ось цей хлопчик дійсно страждає …
Ми стали читати лист, адресований мамі:
«Мамо, мамочко, у мене вже немає більше сил чекати тебе. Я кожен день дивлюся у вікно і чекаю, коли ж ти прийдеш. Мені не потрібні ніякі іграшки, я хочу додому. Навіщо ти взагалі народила мене, мамо, якщо я тобі не потрібен? »