-Навіщо тобі друга вища? Скажи дякую, що я тебе на роботу пускаю! – видав мій чоловік, який мріє повернути мене до плити

За час мого сидіння з маленьким сином чоловік звик до ролі єдиного здобувача. І до всіх плюшок цієї ролі. Йому дуже подобалося, що вдома завжди прибрано і наготовлено, а він, після роботи, може з чистою совістю відпочивати.

Та й мене такий стан речей до певного часу влаштовував. Але цього року я змушена була вийти на роботу. Так сталося, що не за фахом.

Нова професія мені подобається. Однак наявних у мене знань не зовсім достатньо для виконання робочих обов’язків. Тим більше, останнім часом обов’язки додалися.

Тому я вирішила отримати другу вищу освіту, щоб краще розібратися у всіх нюансах. Та й начальство натякає, що другий диплом мені не завадить. Навіть зарплату підняли, щоб було легше сплатити за навчання.

З моїм виходом на роботу Михайло змирився. А ось навчання, яке я планую розпочати цієї осені, сприймає в багнети. Вважає, що я через нього зовсім запущу господарство і дитину.

І весь побут доведеться вести самому. Хоча я з огляду на ці моменти розглядаю навчання тільки в дистанційному форматі. До того ж так виходить дешевше. Але Михайло все одно обурюється.

“Навіщо тобі друга вища? Одна є – і вистачить з тебе! Потрібні навички прийдуть з досвідом. Так і передай своєму начальству. І взагалі, дякуй, що я тебе пускаю на цю роботу.”

Самі собою потрібні мені знання не прийдуть. Я все частіше дістаю питаннями досвідченіших колег. Вони, звісно, ​​допомагають. Але мені вже незручно перед ними через те, що відволікаю від роботи.

Щось я шукаю в інтернеті. Але це явно не те. Інформація надто розрізнена. Іноді одне суперечить іншому. І керівництву потрібен диплом, а не лише навички. Не можу я його підвести.

На ці мої аргументи чоловік завжди відповідає пропозицією звільнитися. Мабуть, йому не терпиться повернути мене до плити. Обійдеться! Я вже втягнулась. До того ж, не хочеться знову ледве зводити кінці з кінцями.

До речі, раніше Михайло непогано заробляв. Ми не шикували, але на продукти, речі та відпочинок на морі вистачало. Після декрету я звільнилася. Здебільшого через те, що син часто хворів.   Тиждень ходив у садок, потім ще тиждень кашляв і соплявив, як і багато дітей. Мені довелося б постійно йти на лікарняні. Начальство від цього прийшло б у сказ. А бабусі ще самі працюють.

Так і осіла вдома до першого класу Ігорчика. І тут життя внесло свої корективи. Фірма чоловіка закрилася. Йому довелося терміново шукати нову роботу. Вона знайшлася швидко, але платять там у рази менше.

За три місяці ми зрозуміли, що нинішня зарплата Міші покриває наші витрати насилу. Довелося багато в чому собі відмовляти. Тоді ми почали думати, що робити далі.

Чоловік хотів узяти підробіток. Але я уявила, як він вимотуватиметься при такому режимі, і запропонувала інше рішення. А саме самій знайти роботу.

Чому б і ні? Ігор уже школяр. Хворіє набагато рідше, ніж у садочку. До того ж нам пощастило зі школою. Там можна залишитися на групові заняття. Загалом ніяких перешкод для моєї роботи. До того ж мене втомило сидіти в чотирьох стінах.

Спочатку чоловік зі скрипом сприйняв мою ідею. Як же, його тепер не чекатиме горезвісна гаряча вечеря. І частину побуту доведеться взяти на себе. Але потім погодився, що це єдиний розумний вихід із нашої непростої ситуації.

На нинішню роботу я влаштувалася досить швидко – завдяки знайомим. Нехай не за профілем. Керівництво досить лояльне. Графік, місце розташування та зарплата також мені підійшли.

І мене не тішить перспектива все це втратити через примхи Михайла. А якщо я не вирішуватиму питання з другою вежею, то мене можуть “попросити”. Незважаючи на лояльність.

Чоловік не втомлюється повторювати, що ми чудово впораємося і без моєї роботи. Адже можливість підзаробити на боці у нього, як і раніше, є. І неважливо, що він удома буде, хіба що, ночувати.

Та й думка, що я знову стану домогосподаркою, викликає в мене тугу. Поки Ігор був маленьким, інакше не можливо було. Але зараз навіщо мені зараз це? Щоб чоловікові догодити? Ну вже ні! Я його, зважаючи на все, і так свого часу сильно розбаловала, зваливши на себе всі домашні справи. Після мого виходу на роботу лавочка прикрилася. Сподіваюся, на довгі роки.

І начхати на невдоволення Міші. Нехай скільки завгодно зітхає, як було добре, доки я не почала працювати. Зрештою, не розвалиться, якщо помиє посуд, пропилососить чи приготує собі сніданок.   Але чоловікові неабияк набридло всім цим займатися. І він днями погрожував, що перестане підкидати гроші на мої хотілки, якщо піду отримувати другу вишку. Однак я не збираюся відступати!

Так, я іноді просила у нього на стрижку чи манікюр. Але стригтися я можу і рідше. А підпиляти та нафарбувати нігті чудово можна і вдома. Новий одяг купувати поки що не збираюся. З оплатою навчання, знову ж таки, впораюся без допомоги чоловіка.

ВУЗ, який я обрала, є комерційним. Там завжди більш щадні розцінки, ніж у державних. Тим паче на дистанційному навчанні. І я без проблем назбираю до осені потрібну суму.

Тож мені погрози чоловіка до ліхтаря. Сподіваюся, він скоро зрозуміє, що я не гібрид швабри та кухонного комбайна, а людина. І маю право розвиватись, будувати кар’єру. До того ж, від цього всі лише виграють.