Наталя в свої 55 вже поставила на собі хрест. Так би й жила, якби їй і не приснився хрест, який підказав, що їй слід робити

Одна жінка поставила на собі хрест. Вона жила сама. Були в юності почуття до юнака – кохання. Але не склалося. Він пішов до армії, потім вступив до військового училища, поїхав і одружився. З армії писав небагато, але по-дружньому так. Як кажуть, життя розвело. А більше ця жінка нікого так і не полюбила.

Вона працювала економістом, доглядала маму – мама її пізно народила. Потім мами не стало. Батько давно помер. І сама вона не помітила, як постаріла. Вранці прокинулася якось і з жахом згадала, скільки їй років. Цього не може бути! П’ятдесят п’ять. А потім у дзеркало подивилася – так, все правильно. Життя минуло.

І тоді ще закрили організацію, де жінка працювала. Деякі заощадження були, але швидко скінчилися. Пенсія виходила маленька. А треба платити за квартиру, продукти купувати. Знайти нову роботу жінка ніяк не могла, вона все життя працювала на одному місці. Ходила на співбесіди, та її не брали.

Відчайдушне становище в неї було. Допомогу з безробіття теж не завжди платять. А запропонували лише місце санітарки, не за фахом та за копійки. Нічого нема для неї. Містечко невелике.

І ця жінка, тиха, несмілива, вирішила піти санітаркою працювати. Хоч щось отримувати. І в глибині душі їй хотілося про когось дбати, – вона наяву і уві сні все кошенят годувала, птахів підбирала поранених, рятувала собак..Такі були у неї сновидіння з дитинства, – про спасіння. І зараз вона зрозуміла: чекати більше нема чого. Час ставити на собі хрест.

Їй і уві сні хрест приснився, гарний, сяючий, може, до смерті. Так вона гадала. Але навіть поділитися своїми думами їй не було з ким. Самотня вона була. Хоча багатьом допомагала, були знайомі. Але душу їм відкривати вона не могла, – навіщо обтяжувати інших собою? В усіх своїх проблем повно.

Вона пішла до лікарні та влаштувалася за смішні гроші працювати. Дали їй білий халат навіть. Швабру та відро. І розповіли, що треба робити. Так вона і почала працювати в лікарні “Червоний хрест” – така була назва.

Робота була дуже важка, але на серці у жінки полегшало. З людьми легше. І на роботі легше. Так вона думала, хоча думати часу особливо не було – іноді вона просто падала вдома від утоми і засинала миттєво. Це іноді краще, ніж думати.

І через півроку до лікарні привезли старого чоловікка у тяжкому стані. Його знайшли на вулиці, він брудний весь був, упав у весняний бруд і лежав, доки добрі люди не викликали швидку. Виявилося, він тверезий, просто серце… І в лікарні його помістили до спільної палати, почали лікувати, як могли. Не такий уже й старий виявився – п’ятдесят сім. Просто виглядав жахливо.

І ця Наталя підійшла до ліжка, – придивилася в обличчя сплячого. Це ж Діма, Діма, якого вона проводила в армію! Крізь коросту хвороби і часу, крізь шрами життєвих випробувань вона побачила обличчя коханої людини.

Давно в розлучені. Дітей не було. Влаштуватись на нормальну роботу він не зміг, – жив на пенсію. Яку розкрадали родичі, випрошували, позичали і не віддавали. І різні старі товариші так само робили. Навіщо гроші тому, хто поставив на собі хрест? І вже не намагається змінити життя на краще, чи просто доживає свій вік?

Наталка сиділа біля ліжка хворого. Дивилася на його обличчя. А потім Діма розплющив очі і одразу її впізнав. “Привіт, – каже, – Наталка!”, – А далі почалося щастя. Якого не знала раніше ні Наталя, ні Дмитро, але почалося. Як поправився, так почалося щастя.

І вони разом зараз. І разом працюють у тій самій лікарні, це їхнє рішення. Так, платять мало, але Наталю вже підвищили, пропонували до бухгалтерії перейти, але вона не пішла. Залишилась із хворими. А Дмитро влаштувався у гараж при лікарні, йому подобається. Так вони працюють у будівлі з червоним хрестом на фасаді. Хоча обидва поставили на собі хрест, спочатку.

Поки ми потрібні, поки що можемо корисне робити, поки жива душа, ставити хрест рано на собі. Ще чимало подій та можливостей припасено у життя, якщо продовжувати йти дорогою. Йти і нести посильну ношу. Іти туди, куди кличе нас душа, – молодість кінчається. І настає новий період, новий відрізок шляху. Це зовсім не кінець. Це початок. І треба наважитися йти далі.