На Різдво сваха видала за столом таке, що нам усім довелося зібратися та піти

Наша з чоловіком дочка нещодавно вийшла заміж. Її вибору ми були більш ніж раді. Адже вона вирішила будувати сімʼю не з кимось, а з сином наших друзів.

Наталка зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася ще в дитинстві. Вони з Артемом разом навчалися у школі, потім в університеті. Ну і ось нещодавно зрозуміли, що не можуть одне без одного.

З батьками Артема ми виходить познайомилися близько сімнадцяти років тому, коли повели своїх дітей до першого класу. Якось одразу виділили один одного з натовпу батьків на лінійці. З того часу й спілкувалися.

Але минулого року сталася справжнісінька трагедія для всієї нашої великої родини. Тато Артема раптово помер. Ми всіляко підтримували свого зятя, і його маму. Запевнили, що вони можуть у всьому розраховувати на сім’ю.

Але Ліда, мама Артема, так досі і не змогла прийти до тями. І якщо перші місяці ми входили до її становища, потім її вічно депресивний стан вже стало набридати. Так, у неї сталося справжнісіньке горе. Але, як-то кажуть, не вона перша, не вона остання. У мене ось, наприклад, трагічно загинув перший чоловік, коли ми були ще одружені. А мій другий чоловік, батько Наташі, втратив батьків у дуже ранньому віці. Було дуже складно, але ми впоралися.

Та й взагалі, я думаю, у кожної другої людини так чи інакше в житті відбувалася така трагедія. Але нічого, треба рано чи пізно брати себе до рук і продовжувати жити. Тим більше, коли в тебе є діти.

– Лідо, я все чудово розумію. Тобі дуже важко, і нагадаю, ми тобі допоможемо. Але давай ти вже налаштовуйся на колишнє життя. У тебе он якийсь прекрасний син, хоча б заради нього треба постаратися тримати себе в руках, – періодично вмовляла я її.

Ліда начебто погоджувалася, але наступного дня знову впадала в депресію. Я все частіше почала бачити її недоглянутою, ненафарбованою і в абсолютно розбитому стані.

Кілька місяців тому ми попередили її, що прийдемо до неї святкувати Різдво. Планували, що це хоч якось її підбадьорить. Але коли ми з чоловіком, донькою та зятем переступили її поріг, то виявили, що Ліда ходить квартирою в халаті. А на столі стоять бутерброди та якісь сухарики.

Ми з чоловіком не подали вигляду і миттю врятували становище. Я зробила якісь закуски з того, що було в холодильнику плюс ми замовили готову їжу через доставку. Ліді я наказала піти і переодягнутися. Вже за годину ми таки зібралися за столом.

– Ну що ж, ще з одним святом усіх нас, мої дорогі. Нехай майбутній рік буде кращим, ніж попередній і принесе масу радісних новин! – сказав перший тост мій чоловік.

– Радісні новини будуть чи сумні – не так уже й важливо. Мене вже нічого не здивує. Мені взагалі не хочеться жити. Я буду тільки рада, якщо зі мною щось станеться. Сподіваюся цього року це станеться, – заявила Ліда.

І тоді я зрозуміла, що більше не можу з нею церемонитися.

– Лідо, ну ти зовсім вже з глузду з’їхала? Як можна таке казати? Та ще й при дітях! – розлютилася я.

– А що ти хочеш від мене? Щоб я тут сиділа та раділа незрозуміло чому? Все добре в моєму житті вже було. Після того, як не стало чоловіка мені залишається тільки чекати, коли я вирушу за ним, – відповіла вона.

Мені було дуже шкода Артема, який сидів блідий і переляканий.

– Ліда, у тебе є син…

Чоловік, звісно, ​​поїхав зі мною, а донька із зятем залишилися заспокоювати Ліду. Не знаю, що тепер із нею робити.

Ми завжди готові допомогти і підтримати, але возитися з нею, як з маленькою дитиною, ніхто не буде. Дуже сподіваюся, що найближчим часом вона візьме себе до рук.