На пенсії почала робити новорічні прикраси своїми руками. Чоловік спочатку сміявся з мене, але добре сміється той, хто сміється останнім

Життя на пенсії – штука дуже цікава. Коли я тільки вийшла на заслужений відпочинок, мені здавалося, що тепер можна розслабитися і нарешті пожити для себе.

Але недовго музика грала. Домашні справи, телевізор, рідкісні зустрічі з подругами – все це швидко набридло, а всередині почало розростатися почуття порожнечі. Щодня одне й те саме: підйом, сніданок, прибирання, обід, прання, вечеря, сон і знову по колу.

Одного листопадового вечора, під час чергового прибирання я випадково наткнулася на коробку зі старими стрічками та гудзиками. Вони нагадали мені, як я колись давно робила прикраси з дітьми перед Новим роком.

Згадалося, як ми брали участь у різних шкільних конкурсах виробів і, між іншим, завжди посідали призові місця. Тоді мене й осяяло: а що, якщо спробувати знову, але вже для себе?

Сказано – зроблено. Сіла я за кухонний стіл, розклала перед собою стрічки, намистини, старі ялинкові іграшки та почала майструвати. Спочатку вийшла простенька зірочка, потім дзвіночок, а наступного дня я вже захоплено приклеювала намистини на листівку із золотим обідком.

– Ти що тут твориш? – запитав мій чоловік Коля, побачивши, як я схилилася над коробками.

– Прикраси роблю, – відповіла я з усмішкою, скидаючи крихти від блискіток.

– Смішно навіть. Тобі вже скільки років, а все одно: ти бантики клеїш, та ще й криво.

Уїдливі слова чоловіка зачепили мене. Захотілося все кинути і взагалі більше ні до чого не торкатися, раз я така розтяпа. Все бажання в мить відбилося.

Але я вперто продовжила займатися своїм новим хобі. З кожним днем ​​руки впевненіше тримали ножиці, а ідеї, як фонтан, били в голові. Сусідка Галя, зайшовши за цукром, з цікавістю подивилася на мої роботи.

– Слухай, Кать, та в тебе талант! – вигукнула вона, покрутивши в руках листівку з ялинкою. – А даси мені її? Хочу подрузі відправити.

– Та ти краще в магазин сходи та купи нормальну листівку! – вставив своє слово мій чоловік, криво посміхнувшись. – Зганьбишся ще з цими саморобками.

Я готова була розплакатися. Мені й так прикро від цих слів, а тут ще й за сторонньої людини. Яке приниження! Я відчула себе дуже безглуздо. Справді, розмріялася. Надумала собі дурниць про талант та хобі. Стою, як першокласниця, листівками хвалюся.

Але з цього все почалося. Галя таки забрала листівку та попросила ще пару іграшок. А натомість, зовсім несподівано для мене, засунула гроші. Я не хотіла брати, але сусідка наполягла.

Чоловік, коли дізнався, продовжував свою шарманку:

– Та Галя з тебе просто знущається, а ти, наївна, всьому віриш. Бізнесменша недороблена!

Однак за кілька днів до мене прийшла ще одна сусідка, вже цілеспрямовано за іграшками. Звістка швидко розлетілася нашим під’їздом, а потім і по всій вулиці. Через місяць мені вже дзвонили незнайомі люди:

– Добрий день, це ви, Катерина з листівками? Подруга порадила вас, хочемо замовити на Новий рік.

Чи бачили б ви обличчя Колі, коли я відправляла посилку із замовленнями в інше місто!

Кажу йому якось увечері:

– Я цього тижня заробила більше, ніж твоя пенсія за місяць.

Він насупився, брови звів до перенісся, але промовчав. Слова в нього наче в горлі застрягли.

Коли прийшов грудень, робота закипіла по-справжньому. Я все частіше надсилала посилки з іграшками та листівками. Коля не коментував те, що відбувається. Просто вдавав, що нічого не відбувається. А я спеціально перед його носом замовлення збирала. Нехай побалакає трохи, а то тільки єхиднічати може!

– Ну що, Коля, більше сміятися не будеш? – підколювала я, збираючи чергове замовлення.

Він тільки крякав. Але одного разу з ледь помітною посмішкою пробурмотів:

– Та гаразд… молодець. Ось коли тебе є за що хвалити, я завжди хвалю! Ти мене знаєш, я не пустослів!

Коля є Коля! Не може він доброго слова просто так сказати, обов’язково якусь примітку додасть. Але на серці у мене все одно потепліло, адже приємно! Яка не яка, а підтримка!