На 16 році шлюбу Василь захотів свободи і вирішив піти в загул. Але коли він повернувся до дружини, то вона його не пробачила. І вже з новою дружиною Василь зрозумів, що за що він боровся, на те й напоровся

— Віро, а давай ми ось що зробимо, — запропонував Василь — Я сьогодні піду від тебе, але не назовсім. Не назавжди.

– Як це не назавжди? — не зрозуміла Віра, для якої ця заява чоловіка була несподіваною.

— А це як вийде, Віро, — відповів Василь. — Раптом без тебе мені буде гірше? Тоді я знову до тебе повернусь. Ти пробачиш мені, і ми почнемо все з чистого аркуша. А?

— Ти в своєму розумі, Вася? — здивовано промовила Віра. — Думай, що кажеш.

— Та гаразд, — відмахнувся Василь. – Теж мені. Я завжди думаю, коли говорю. Знайшла чому дивуватися, Віро. Сьогодні час такий. Усі так роблять.

– Який час? – Не зрозуміла Віра. — І хто всі ці, хто так робить?

— Такий час, Віро, такий, — сказав Василь. — Сьогодні всі нормальні люди мають право самі вибирати, як їм жити, з ким, скільки і коли. Сходяться, розходяться. Сьогодні разом, завтра порізно. Післязавтра вибачаються один перед одним. І все! Знову разом.

— Так це, напевно, ті, які у шлюбі не перебувають, і які не мають дітей, — припустила Віра, — такі, звичайно, можуть і так. Сьогодні – тут, завтра – в іншому місці. Перепросили, один одного пробачили, все погане забули, і далі живуть, як ні в чому не бувало. У нас з тобою так не вийде. Ми з тобою вже 15 років разом. В нас двоє дітей. І якщо ти підеш сьогодні, то підеш назавжди.

— Так вже й назавжди? — спитав Вася.

– А ти як думав? – сказала Віра.

— Я думав, що якщо зрозумію, що помилився, я зможу повернутися, Віро, — відповів Василь. — Я ж по-доброму повернуся, Віро. Я прощення попрошу. Адже всі люди помиляються. Потрібно вміти прощати, Віро.

— А ти не помиляйся, Вася, — сказала Віра.

— Та що я, не людина, чи що? – вигукнув Василь. – Не помиляйся! Скажеш також. Всім, отже, можна помилятися, а мені, виходить, не можна. То чи що?

— Тобі не можна, — спокійно відповіла Віра.

— Але чому, Віро, чому мені не можна? — мало не плачучи, дивувався Василь. — Чим я гірший за інших?

— Не гірший, — зітхнувши, відповіла Віра. — З тобою якраз усе гаразд. Ти такий самий, як усі. А ось зі мною точно щось не так. І виходить, Васся що це не ти, а я гірша за інших.

– Ти?

— Я.

— Чим ти гірша, Віро? — спитав Василь. — Ти чудова жінка, Віро. Ти добра і ласкава. Готуєш смачно. З тобою весело. Що не так?

— Я прощати за таке не вмію, — зітхнувши, відповіла Віра.

– Як це?

— Отак, Василю, — відповіла Віра. — І добра, і готую добре, і решту можу. А вибачити таке не можу.

— Ти на себе намовляєш, Віро, — сказав Василь. — Усі люди прощати таке вміють. Чому ти ні?

— А я не вмію, — відповіла Віра.

– Але чому? – здивувався Василь. – Вибачити! Адже це так просто.

– Для мене не просто, – сказала Віра.

– Чому не просто? — дивувався Василь.

– Зараз не зможу відповісти, – сказала Віра.

– А коли зможеш? — спитав Василь. — Мені цікаво знати.

— Зможу тільки тоді, коли ти підеш, а потім повернешся і проситимеш вибачення, — відповіла Віра. — Ось тільки тоді я зможу тобі сказати, чому не можу пробачити.

– Ти серйозно, Віро?

– Серйозно.

— Хочеш сказати, що коли я зараз піду, то ти мене не пробачиш, не приймеш назад, але скажеш, чому?

— Не пробачу, не пущу назад, але скажу чому, — відповіла Віра. — Але думаю, Вася, що мені й казати нічого не доведеться.

– Чому це? – не зрозумів Василь.

— Думаю, якщо таке станеться, то ти сам зрозумієш, — відповіла Віра.

Не повірив Василь. Вирішив, що його дружина таким чином тільки лякає.

«Кілька тижнів погуляю і назад повернуся, — думав Василь. – Пробачить і пустить назад. Куди подінеться. У жінок є вроджена здатність прощати своїх чоловіків за все, щоб вони не зробили. Така вже у них природа. Жінки і не таке здатні пробачити своїм чоловікам. А тим більше, моя Віра. Адже я її знаю краще, ніж вона себе. Пробачить. Нікуди не дінеться».

Минуло лише два дні. Василь не витримав нового життя та спробував повернутися назад. Але в нього нічого не вийшло. Віра, як і обіцяла, не вибачила його і не пустила назад.

— Але чому ж ні, Віро, чому? – вигукнув Василь. — Інші іншим не таке прощають, а ти? Адже я по-доброму повернувся, Віро. Чому не пробачити? Не розумію.

– Не розумієш? – здивувалася Віра. — І навіть не здогадуєшся? І ніяких припущень немає?

— Не маю жодних припущень! – закричав Василь. — І я вимагаю, щоб ти пояснила, Віро! Чому не можеш мене пробачити?

– Тому що не хочу, – спокійно відповіла Віра і зачинила двері.

«Що означає «не хочу»? – думав Василь. – Це не відповідь. Усі хочуть, а вона не хоче? Чи що? Ні-ні! Причина швидше за все в іншому. Швидше за все, вона хоче мені пробачити, дуже хоче, але не робить цього мені на зло. Щоб підловити мене. А значить, вона мене, як і раніше, любить і хоче, щоб ми були разом. Ось чому рано чи пізно вона мене все одно…

І Василь не здавався. Протягом кількох місяців, доки тривав шлюборозлучний процес, він майже кожен день ходив до Віри, вибачався, просив забути все і пустити його назад. Але Віра спокійно відповідала щоразу одне й те саме, що вона не простить його і нічого не забуватиме, бо не хоче цього робити.

І коли їх розвели, Василь не вірив, що все так закінчилося і продовжував безуспішно просити Віру пробачити його і пустити назад у своє життя.

Тільки коли Віра знову одружилася і знову стала мамою, і поїхала з чоловіком і дітьми в інше місто, Василь зрозумів, що на цьому все.

«Доведеться шукати іншу дружину, — вирішив Василь. — Але тільки таку, що здатна прощати своєму чоловікові все».

І знайшов Василь собі таку дружину. Вона справді прощала Василю все. А коли він поцікавився у дружини, чому вона все прощає йому, отримав дуже цікаву відповідь.

— По-перше, коханий, бо прощати це так просто, — відповіла дружина. — А по-друге, я сподіваюся, що й ти теж пробачиш мені. Так?

– За що? – не зрозумів Василь.

— А за все те, за що я прощаю тебе, — відповіла дружина.