Ми з чоловіком все життя допомагаємо моїй сім’ї, а у відповідь отримуємо тільки черствість і байдужість

Історію, що трапилася зі мною, я розцінюю як не випадковість, а закономірний перебіг подій. Люди такі.

Моя мати, не закінчивши старшу школу, приїхала з села підкорювати велике місто. Однак, так само як і у багатьох таких «підкорювачок», у неї нічого не вийшло, щоправда, вдалося вискочити вагітною заміж і залишитися в місті.

Так я народилася. Жили тяжко, у приватному будинку, який поступово будувала моя бабуся – тата мама. Тато був моряком і постійно перебував у тривалих рейсах, а мати працювала ліфтером у лікарні, адже жодної освіти у неї не було. Очевидно, нереалізованість стала причиною того, що мати завжди намагалася всіма командувати. Або характер такий.

Бабуся з нею лаялася. Я, приходячи додому після школи, її команди сприймала в багнети і часто плакала. А тато, коли був удома, займав нейтральну позицію. Коли мені було 8 років, народилася сестра, яка одразу стала маминою улюбленицею, адже вона була маленькою і підкорялася її безглуздим наказам.

Ми з сестрою ладнали і навіть дружили. Я допомагала їй з уроками у школі, з купівлею речей та взагалі по життю. Вона у свій час захоплювалася тваринами, тому я з нею часто ходила на пташиний ринок, купувала на свої заощадження з кишенькових грошей хом’ячків, морських свинок, папужок, а потім брала на себе левову частку турбот про їх утримання.

Ще зі школи я зустрічалася з однокласником, ми покохали одне одного. Після школи я вступила до інституту, а він – до військового училища. Після закінчення ВНЗ ми одружилися та поїхали за місцем служби чоловіка, де нам видали маленьку службову квартирку.

Чоловік прослужив лише кілька років. Потрапив в аварію і був комісований за станом здоров’я. Ми повернулися до рідного міста, де швидко отримали однокімнатну квартиру за пільгою чоловіка. Вона була точнісінько як наша у військовій частині. А сестра з сім’єю так і залишилася жити в рідному домі.

Начебто нічого. Терпимо. Згодом моя улюблена бабуся померла. Батько вийшов на пенсію. У нас народився довгоочікуваний син. А мати продовжувала працювати ліфтером із тими ж амбіціями вдома, вважаючи себе повновладною господаркою.

Сестрі ми з чоловіком все життя допомагали вирішувати проблеми: то допоможіть влаштувати весілля, то перевезіть речі, то влаштуйте на роботу, то давайте за ваш рахунок відпочинемо на природі. Чоловік хрестив її дитину. На всі свята купляв подарунки.

Проблеми почалися після смерті рідної сестри бабусі – татової мами. Я її добре знала і коли навчалася в інституті, допомагала їй. Після неї залишилася простора двокімнатна квартира, яку мати, яка не має до неї жодного відношення, віддала моїй сестрі. На мої заперечення аргумент був один: «У тебе вже є квартира!» Про те, що це житло чоловіка, і нам в однокімнтаній уже втрьох тісно, ​​вона навіть чути не хотіла.

Сьогодні батька вже немає з нами. А мати одна у великому будинку із ділянкою. У нього нікого не пускає та ділити його не збирається. Хоча, за великим рахунком, будинок теж не її, адже його будувала бабуся.

Сестра, після того, як чоловік її покинув, теж круто змінила своє ставлення до мене. Якщо раніше вона говорила мені, що при розподілі будинку віддасть свою частину у вигляді компенсації за квартиру нашої сім’ї по лінії батька, де живе, то зараз все змінилося. Вона заявляє, що і квартира її, і частина будинку теж її і тому нічого не віддаватиме.

Ось тобі й подяка за все життя. Чи це просто заздрість через мій добробут із чоловіком? Не знаю що думати. А мама? У мене взагалі є сумнів у тому, що вона вміє любити.

Звичайно, ми з чоловіком, як і завжди, вирішимо всі свої проблеми самостійно. Але ж несправедливість сильно дратує! Жаль і прикро, що життєві ситуації роблять рідних черствими, жадібними і такими байдужими.