Ми ледве зводимо кінці з кінцями, а свекри нас ще й об’їдають регулярно. Зла не вистачає на батьків чоловіка! Знають же, в якій ми зараз ситуації, але замість того, щоби якось допомогти чи хоча б не заважати, регулярно ходять нас об’їдати

Вже скільки разів чоловікові говорила, що це не діло, нам себе б прогодувати, але він все соплі жує “це ж мама з татом, що я їм скажу”.  Та щоб не ходили до нас постійно і вдома їли. Цього спершу цілком вистачило б. Я вже мовчу про те, що могли б допомогти сім’ї сина.

У нас зараз непроста ситуація, бо маємо повний набір молодої сім’ї – іпотеку, дитину, декрет та невелику зарплату чоловіка.

Раніше зарплата чоловіка була більшою, але в них там чергова криза, тож поки що просто радіємо, що чоловік хоч якусь зарплату додому приносить.

Нині грошей, які чоловік приносить, вистачає лише на іпотеку та один тиждень повноцінного харчування. Без якихось надмірностей, але з молочкою, м’ясом та овочами-фруктами.

Я намагаюся готувати великі порції, щоб на кілька днів вистачало. І доводиться дуже сильно викручуватися, щоб протягнути до кінця місяця. Це ще дякую моїм батькам, а то взагалі погано прийшлося б.

Коли мама з татом дізналися про наше становище, вони почали навідуватися в гості раз на два тижні, завжди приносячи пакети з продуктами.

Брати вже соромно, а не брати немає змоги. Ми просто голодували б вже, якби не ці продукти від моїх батьків.

І нам би чудово вистачало тих продуктів, що вони приносять, якби не свекри, які мало того, що регулярно ходять до нас повечеряти, то ще й не гребують із собою щось забрати.

Вони приходять без попередження. Повз йшли, скучили, вирішили заскочити – ось такий алгоритм. А там уже “ой, а ви вечеряєте, ну давайте і ми з вами”.

Їдять, нахвалюють, добавки просять. Потім свекруха зі словами “ну так смачно в тебе виходить, а візьму я з собою” забирає залишки.

Ось так насмажиш картоплі, зробиш до них котлет, думаєш, що на найближчі три дні вечеря є, як лунає дзвінок у двері.

Зазвичай вони завжди приходять до нашої вечері. Але навіть якщо раптом спізнилися, то все одно звучить “щось живіт зводить, а поклади-но нам поїсти”.

За весь час жодного разу ні шоколадки до чаю не принесли, ні яблука онукові, зате самі пожерти не проти, та ще й із собою без сором’язливості тягнуть.

Чоловіку я сказала, що або він сам із батьками переговорить і все залагодить, або вже я скажу, але тут за результат не ручаюся, висловлювання вибирати не стану.

Мені від них допомога не потрібна, від моїх батьків вистачає. Нехай хоч не заважають, не лізуть і не об’їдають мою сімʼю.

Свекри ще працюють, ні кредитів, ні боргів, живуть самі для себе. От і нехай харчуються за власний кошт, а не виїдають із нашого холодильника останнє.