Мій наречений ставить мене перед вибором: він чи мій собака

Я з дитинства любила тварин, особливо собак. У п’ять років тато подарував мені вівчарку. Чарлі – так звали пса, який прожив із нами 16 років. Незабаром після його смерті, я взяла собі іншого собаку і оселилася з нею в окремій квартирі.

– Люди добріші за тварин, – завжди говорила я мамі.

Моя думка досі не змінилася. Я взяла цуценя коргі – дівчинку. Звати її Лакі, вона дуже грайлива і тямуща. Щовечора після роботи ми влаштовуємо прогулянки і проходимо пішки десять тисяч кроків. Лакі любить природу, а я люблю спорт. На цьому ми зійшлися. А ось мій юнак – Артур, до собак ставиться нейтрально. Я намагалася його подружити з Лакі, але все це виявилося марним.

Нещодавно Артур зробив мені пропозицію, і ми запланували весілля. Щодо Лакі у нас не було розмови, ми не обговорювали де і з ким вона житиме. Тому що я була впевнена, що з нами, адже я її дуже люблю.

Час йшов до весілля, я активно вибирала собі сукню. Моя мама допомагала мені в організації і більшу частину весільної метушні взяла на себе. За що я їй дуже вдячна.

Одного вечора після роботи ми зустрілися з Артуром, щоб обговорити деталі весілля. Попереду було стільки невирішених питань та завдань, але замість весільних питань Артур запитав те, що мене дуже вразило:

– Ти вже попередила батьків, що Лакі житиме з ними?

– Як із батьками? Це мій собака, вона буде жити з нами, вона є частиною нашої родини.

– Вона частина твоєї родини, у нас буде своя сім’я, – заявив Артур.

Я була просто в люті. Адже Артур не має алергії на собак, є лише внутрішня особиста ворожість, але це вже не мої проблеми. Якщо він приймає мене, то й нехай приймає її як частину мого життя. Ми посварилися через його незгоду, і я поїхала додому.

Цілих три дні ми з Артуром не розмовляли. Кілька разів мама дзвонила мені з питаннями про майбутню урочистість. Але вони залишилися без відповіді. Мене мучила ситуація із собакою. Для когось це було б надто простим рішенням, хтось може відмовитися від свого улюбленця на користь іншої людини, але точно не я.

Артур все ж таки зателефонував першим і сказав, що нам час миритися. Але питання з собакою залишалося відкритим. Ми продовжили займатися весільними турботами, час почав летіти ще швидше. Залишалася зовсім небагато часу до урочистостей, і ми сіли за черговий стіл переговорів.

– То що щодо Лакі? – запитала я у Артура.

– Аліна, давай ти не будеш знову починати скандал.

Я і не збиралася розпочинати скандал, я просто вирішила закрити це питання раз і назавжди. І тут він вимовив найстрашніші слова:

– Вибирай: або я, або твій собака.

– Ти мабуть жартуєш? – х величезним обуренням запитала я.

Але Артур не жартував, він поставив умову. Як можна ставити такі умови? Тим більше, такі жахливі умови? Як можна зрадити свого пса? Я нічого не відповіла Артуру, просто поїхала від нього у сльозах.

Наступної ночі я не спала, обмірковувала те, що відбувається. Я навіть написала мамі, але мама сказала, щоб ми вчилися приймати рішення самі, це сімейне життя. Я не знала, що робити. Я дуже любила Артура, але й Лакі для мене це справжня любов.

Тяжка видалася нічка, але все-таки я змогла прийняти рішення. Я подзвонила Артуру і сказала йому, що Лакі завжди буде зі мною, а якщо він не готовий до цього, то ми можемо сьогодні відмінити весілля. Нехай вирішує, що йому важливіше: я чи його принципи. У справжньому коханні немає жодних умов.