Мені сорок п’ять років, я успішний і багатий. Чому б мені не почати жити для себе? – з такими думками Іван прийшов до дружини просити розлучення

Кажуть, що від добра добра не шукають. Так ось це, як з’ясувалося, не про Івана Івановича. Тому що Іван Іванович прийняв рішення кардинально змінити своє, загалом, благополучне у всіх сенсах життя.

Дехто думає, що цього не може бути. Але насправді таке трапляється. І не рідко. Особливо із чоловіками. І особливо тоді, коли вік чоловіка перевалює за сорок.

Ніхто не каже, що й з подібними жінками не трапляється. Трапляється, звичайно. Але жіночі випадки, як правило, не такі кумедні, як чоловічі.

«Мені сорок п’ять років, — подумав Іван. — І я успішна багато в чому людина. Двох дочок видав заміж. Чому б мені не ризикнути і не почати жити по-новому?

Ось з такими думками Іван і прийшов уранці на кухню снідати.

— Доброго ранку, Ванюша, — ласкаво сказала Ірин.

— Ніякий я тобі не Ванюша, — суворо сказав Іван. — І де ти тільки таке ім’я відкопала? Ванюша! Ще б Вонючкою назвала.

«Ванюша не в настрої, – подумала Ірина. — Не інакше, як знову вирішив почати жити заново».

— Вибач, дорогенький, — сказала Ірина.

— І я тобі не дорогенький, — сердито сказав Іван. – Знайшла дорогого. Я звичайна людина.

«Ну, зрозуміло, звичайна людина, — подумала Ірина. — Зараз обов’язково повідомить якусь чергову дурницю».

– І взагалі! — сказав Іван і суворо глянув на дружину. — Нам, певно, краще розлучитися.

«Розлучитися? — подумала Ірина. — Це за тиждень до срібного весілля? Як же. Розмріявся. Я вже гостей запросила. Ось відсвяткуємо та розлучимося. Може бути”.

— Мабуть, ти маєш рацію, — сказала Ірина. – Я теж давно про це думала. І вважаю, що так жити більше не можна.

— Виходить, ти не проти? – зрадів Іван.

– Проти? — вигукнула Ірина. – Хто? Я? Я сама собі ворог? Проти?! Та жінці у моєму віці таке щастя, може, раз у житті тільки й випадає.

– Яке щастя? – не зрозумів Іван.

— Яке? — здивувалася Ірина. — Доньки одружена. Грошей достатньо. Є і квартира та дача. Саме час пожити для себе. Для власного задоволення. Адже так?

— Так, але…

– А з тобою яке задоволення? Ходиш і бурчиш цілими днями. Та це й зрозуміло.

– Що тобі зрозуміло?

– 45 років – це такий вік у чоловіків, – багатозначно сказала Ірина, зітхнула і налила собі ще кави.

– Який такий вік? – сказав Іван. – Нормальний вік.

— Я й говорю, — радісно підхопила Ірина. – Нормальний вік. Все життя попереду. І я ще багато встигнути можу. Коли на розлучення подаємо? Давай завтра? Першого вересня хтось — вчитися, а ми — розлучатись. Теж як у нове життя переходимо.

«Куди вона так поспішає? – подумав Іван. – Завтра! Їй дай волю, то вона, напевно, просто зараз побігла б».

— Ти постривай, Ірино, — сказав Іван. – Не поспішай.

– А чого тягнути?

— Треба все добре обміркувати.

– Ти щодо майна?

– Так, так, – сказав Іван.

— Так усе легко і просто, — сказала Ірина. — Гроші поділимо порівну. Згоден?

– Згоден.

– Тепер дивись далі, – продовжувала Ірина. — У нас із тобою є квартира та дача. Так?

— Так.

— Вони за ціною однакові, га?

— Так.

— Ну от, якщо квартира тобі, то дача мені, — радісно сказала Ірина. – Згоден?

– Згоден, – сказав Іван. — А що тобі, а що мені?

— А сам вибирай, — сказала Ірина. – Якщо вибереш квартиру, то я візьму собі дачу. Чи навпаки. І кому дістається дача, той забирає собі машину. Як вважаєш, це по-чесному?

— Чесно, — погодився Іван.

— Вибирай, — сказала Ірина.

«Дача і машина — це, звісно, ​​чудово, — подумав Іван. — З ними я швидко познайомлюсь із кимось. Посаджу до своєї машини якусь гарну жінку, привезу її на свою дачу. Адже до мене відразу інше ставлення. Так? На мене тоді подивляться, як на серйозну людину».

— Беру дачу та машину, — сказав Іван.

– Чудово! — вигукнула Ірина. — А мені наша квартира залишається.

Ірина підійшла до вікна.

— А вигляд, вигляд який шикарний! – сказала Ірина. — Іди помилуйся на прощання. Все місто як на долоні. Ти знаєш, Ваня, це добре, що у нас квартира на три сторони, у центрі та на високому поверсі. Ой, як уявлю, що тепер усі три кімнати у моєму розпорядженні будуть, то просто співати та танцювати хочеться. Коли розлучимося, обов’язково влаштую вечірку. Запрошу всіх своїх подруг. Ми вже тут влаштуємо. Чоловіків якихось покличемо.

— Ти знаєш, Ірино…

— Вибач, що перебиваю, — сказала Ірина. — Я зараз подумала, що з такою квартирою я собі, напевно, швидко нового чоловіка знайду? Так? Як ти думаєш?

– Я подумав, Ірино, – сказав Іван, – я, мабуть, квартиру візьму.

– Квартиру? — здивувалася Ірина. – Ні, ти жартуєш? Що? Серйозно? Візьмеш квартиру?

– Які можуть бути жарти. Квартиру беру.

– Це що виходить? Дача та машина – мені?

— Тобі, Іра.

– Ура! — закричала Ірина і кинулась обіймати й цілувати Івана. — Боже, скільки я про це мріяла. Все життя. Дякую тобі, коханий.

– Про що мріяла? За що спасибі?

— Ну, щоб у мене однієї машина була, і дача, — захлинаючись від захоплення, сказала Ірина.

– Ну, дача добре, – сказав Іван. — Із дачею — все зрозуміло. Але ж машина? Адже в тебе навіть прав немає? Як ти їздити збираєшся?

— То я тепер здам на права, — сказала Ірина. — А завтра піду на курси. Кому не скажу, не повірять. Дівчата обзаздрюються. Уявляю їхні обличчя, коли скажу, що машина, твоя шикарна машина, на якій ти їздиш, тепер моя.

— Ірино, на мою думку, ти…

— Відразу після розлучення переїжджаю на дачу, — продовжувала Ірина, не слухаючи Івана. — За цей час я вже, мабуть, і матиму права. Уявляєш! Таке щастя і мені все одно! Як же я люблю тебе, Ваня. Хоч ми й розлучаємося знай, що всім наступним чоловікам я скажу, що ти в мене був найкращий.

– Що? – не зрозумів Іван.

— Я порівнюватиму їх з тобою, — сказала Ірина, — і виграш буде не на їхню користь. А коли хтось із них скупитиметься, я говоритиму, що ось ти таким не був. Буду показувати їм мою машину і говорити, що це ти мені її подарував. Нехай вони бачать, які подарунки роблять справжні чоловіки, і як легко та просто вони це роблять. Ой! Скоріше б розлучення.

— Ось що, Іра, — сказав Іван. — Давай ми зараз не прийматимемо поспішних рішень. Ми не маленькі діти і… Я думаю, що в такій справі, як розлучення, поспішати не варто.

– Ти так думаєш? — сумно спитала Ірина.

– Впевнений.

— А так хочеться, — Ірина мало не плакала. — Я вже уявила, як їду за кермом шикарного автомобіля, а всі чоловіки довкола…

– Я розумію, – сказав Іван. — Шикарна машина, дача… Все це може закрутити голову такій жінці, як ти, Іра. Але… Треба взяти себе в руки.

– Думаєш, треба? — примхливо спитала Ірина.

— Думаю, так.

— Ну гаразд, — сумно зітхнувши, сказала Ірина. — Якщо треба, то візьму. А як все-таки здорово ми все придумали, я навіть…

– Іра! – суворо сказав Іван. – Не вередуй. Не будь маленькою дівчинкою. Стань нарешті серйознішою.

— Не вередуватиму, — зітхнувши, сказала Ірина. — Стану серйознішою.

«Все ж в голові в неї порожнього, — подумав Іван. — Одним словом, жінка. Добре, що вона має такого чоловіка, як я. У якого з головою все гаразд. І який здатний у будь-якій ситуації дивитися на світ тверезо, бачити його таким, яким він є. Без мене вона б точно не вижила. Навіть шкода її дурненьку стало. Треба буде зробити для неї щось добре».

Минуло дві години. Іван знайшов Ірину у ванній кімнаті. Вона закидала брудний одяг у пральну машину.

– Тобі допомогти? — спитав Іван.

— Допоможи, — відповіла Ірина.

– Що робити?

— Я зараз все випру, а ти потім все розвісиш, гаразд?

— Гаразд, — погодився Іван.

Коли Іван розвішував на сушарку випрану білизну, він відчував, що в його житті зараз щось йде не так. Але що саме не так, він ніяк не міг збагнути.

І в цей момент у голові Івана промайнула якась думка. Наче щось дуже важливе раптом відкрилося йому. Але ця думка, як швидко з’явилася, так швидко зникла.

Іван трохи постояв, намагаючись зрозуміти, що саме йому здалося. Але нічого не зрозумівши, він продовжив витягувати випрану Іриною білизну з тазу, акуратно її розгортати і розвішувати на сушарку.