– Мені набридло бути нянькою для твоєї родини! – кричала я чоловікові після того, як його сестра вирішила залишитися у нас назавжди

Вікторія подивилася на кухонний годинник – Олена знову запізнювалася. Час уже перевалив за північ, а сестра чоловіка ще не повернулася. Поведінка Олени вимотувала і дратувала.

Вікторія вже не пам’ятала, коли востаннє вони з Іваном вечеряли вдвох. У їхній квартирі надто часто були зайві люди. Проблема була не в самій Олені, а в тому, що сестри чоловіка було надто багато. Вже понад рік Олена жила в них. Дівчина перетворила затишний сімейний будинок на гуртожиток, де про особистий простір можна було забути.

На самому початку Вікторія справді співчувала Олені. Проблеми із чоловіком – це завжди важко. Іван, як дбайливий брат, запропонував сестрі тимчасовий притулок, і тоді Вікторія не заперечувала.

“Ну що такого?” – думала вона тоді. – «Поживе кілька місяців, вирішить свої питання та поїде».

Але минув уже рік, а Олена навіть не намагалася повернути життя у нормальне русло.

Вікторія намагалася бути терплячою та розуміючою. Віка прийняла Олену як рідну, коли та невпевнено вкотила до квартири невелику валізу. Вона годувала, дбала, підтримувала дівчину. Зовиця обіцяла, що зупинилася в них ненадовго. Олені потрібен був час, щоб вирішити всі питання з розлученням. Але минули місяці, і, схоже, сестра Івана почувала себе в будинку все більш комфортно, не прагнучи щось змінювати.

– Люба, не хвилюйся, вона скоро поїде.

В Івана вже була підготовлена ​​відповідь для дружини. Вікторія часто намагалася натякнути, що настав час щось змінити. Ваня заспокоював дружину, обіцяв поговорити з Оленою. Але щоразу розмови відкладалися.

А Олена? Зовиця ніби не помічала, що її присутність стала тягарем. Сестра чоловіка ніби розчинилася в їх сім’ї, вдаючи, що переживає «важкий період», який ніяк не закінчується.

Цього вечора Вікторія вирішила, що більше це не терпітиме. Вона втомилася від відчуття, що стала прислугою у власному будинку. Поки Іван був на роботі, Вікторія забиралася, готувала, водночас дбаючи про Олену. Попелюшка часто поверталася пізно, не пропонуючи жодної допомоги. Здавалося, що Олена навіть не помічала, як руйнує сім’ю брата своєю поведінкою. Вікторія все більше відчувала себе як гостя чи прислуга у власній квартирі, а не господиня.

– Ваня, нам треба поговорити.

Іван тільки-но повернувся з роботи. Чоловік кинув на Вікторію покірний погляд, розуміючи, що розмова неминуча. Але бажання сваритися у Вані не було. Він утомився після довгого дня. Іван вважав, що чергові суперечності можна буде відкласти на потім.

– Я знаю, що ти хочеш сказати, – Іван опустився на диван. – Але, Віка, зрозумій, Олена у складній ситуації. Їй нема куди йти.

– У складній ситуації? – Вікторія насупилась. – Минув уже рік, Ваня. Рік! Вона не працює, не шукає житла. Чесно, я не бачу, щоб Олена взагалі намагалася щось змінити. Я не можу більше бути її нянькою.

Іван важко зітхнув, намагаючись виправдатися:

– Це тимчасово, Віка. Ти ж знаєш, вона завжди була трохи втраченою, їй просто потрібен час. Вона не зловживає нашою добротою спеціально, їй справді важко.

– Важко? – гнівно вигукнула Віка. – Мені здається, що Олена дуже добре влаштувалася! Вона живе у нас на всьому готовому, не переймається ні про що. Гуляє допізна. Потім спить півдня чи хворіє. Якось навіть компашку собою притягла, ледве вигнала. А я? Я, отже, повинна постійно підлаштовуватись під її графік, дбати про неї, коли вона навіть не намагається стати на ноги? В мене своїх проблем вистачає.

Іван мовчав, ще більше дратуючи Вікторію. Дружина втомилася від постійних спроб чоловіка захистити сестру, від небажання побачити очевидне.

– Ти її брат, я розумію, ситуація складна, – сказала Віка крізь сльози. – Але зрозумій мене. Я більше не можу так. Це вже не тимчасова допомога, це вторгнення в моє життя. Я хочу все повернути: сім’ю, квартиру, особистий простір!

Іван знову зітхнув, він усіма силами намагався уникнути неприємної розмови.

– Ти просто втомилася, Віка. Давай не прийматимемо поспішних рішень. Олена скоро все налагодить. Просто дай їй ще трохи часу.

Ці слова стали останньою краплею. Вікторія відчула, що росте всередині гнів, стримувати його вже не було сили.

– Ще трохи часу? – Віка підвищила голос. – Ще рік? Ще два? Ти взагалі бачиш, що діється? Вона не збирається нікуди йти! Їй комфортно жити за наш рахунок, і ти не робиш нічого, щоби це припинити!

Вікторія люто підскочила зі свого місця.

– Ти завжди обираєш сестру, Ваня! – Вікторія більше не стримувалася. – Навіть не помічаєш, як це руйнує наш шлюб. Я більше не можу цього терпіти. Якщо Олена залишиться – йду я.

Іван завмер, шокований її словами. Чоловік повільно підвівся з дивана, спробував наблизитись. Але Вікторія відступила, не даючи Вані підійти надто близько. Вікторія вже ухвалила рішення, і жодні слова не могли її переконати.

– Віка, ти не можеш так… – почав Ваня, але був перебитий дружиною

– Можу. І зроблю. – Вікторії набридло відступати. – Я більше не збираюся жити з Оленою під одним дахом. Якщо ти не готовий сказати виставити сестру за двері, то я піду!

Іван мовчав. Він знав, що Вікторія не жартує. Але поки що не міг прийняти ультиматум дружини.

– Я поговорю з нею, – нарешті пробурмотів він, але це прозвучало як чергова обіцянка, яку він не збирався виконувати.

– Ні, Іване, це не обговорюється. Олена має піти! Я буду присутня у вашій розмові!

Ваня кивнув, але його обличчя висловлювало сумнів. Чоловік до останнього сподівався, що все утвориться.

Олена повернулася додому. Вхідні двері за ними тихо рипнули. Напруга у квартирі змусила Олену невпевнено завмерти на порозі.

– О, я, мабуть, не вчасно… – пробурмотіла вона, глянувши на брата та Вікторію.

– Олено, ми маємо поговорити. Це важливо, – голос Івана звучав напнуто.

Олена завмерла, кинувши погляд на Вікторію. Вікторія схрестила руки на грудях і спостерігала за тим, що відбувається. Атмосфера в кімнаті була важка, гнітюча. Олена явно відчувала це. Проте слова попелу були зухвалими.

– Поговорити? Про що? – запитала вона, піднявши брови. – Якщо це знову про те, що я затрималася, то я вже сказала. Я не винна, що мої обставини такі складні. Мені потрібен ще час.

Вікторія не витримала і зробила крок вперед, її голос став холодним, як крижаний вітер:

– Олено, це не тільки про час. Ти живеш у нас уже рік, і я більше не можу цього терпіти. Я хочу, щоб ти пішла. Олено, ти мала давно знайти роботу і нове житло. Але ти лише ледарювала.

Олена глянула на Івана, чекаючи, що він заступиться за сестру. Але чоловік викривав нерішучість.

– Ти ж не серйозно, так? – Вигукнула Олена. – Іване?

Але Іван мовчав. Його мовчання було для Вікторії. Це означало, що чоловік серйозно поставився до її слів. Тиша в кімнаті стала майже приголомшливою. Навіть дихати було важко. Олена стояла біля дверей і чекала, що брат за неї заступиться.

– Іване, ти ж не дозволиш мені піти, так? – жалісно простягла Олена.

Раніше цей трюк завжди спрацьовував. Але цього разу щось змінилося. Іван повільно підняв голову і глянув на сестру. Здавалося, що Ваня вперше зрозумів, наскільки егоїстична Олена.

– Олено, – хоч Ваня і говорив м’яко, але його голос був суворим, – нам справді треба це обговорити. Ти живеш тут понад рік. Це мало бути тимчасовим рішенням. Але, Олено, ти навіть не намагаєшся щось змінити.

Олена невдоволено насупилась.

– А куди мені йти? У мене нікого немає, крім вас! Ваня, я у складній ситуації! – голос Олени звучав різко.

– Знаю, – зітхнув Іван, явно важко справляючись з тим, щоб не зірватися. – Але Вікторія має рацію. Так більше не може тривати. Олено, настав час тобі взяти на себе відповідальність.

Слова Івана були як грім серед ясного неба. Олена ніколи не очікувала почути від брата такі речі. Адже Іван так довго підтримував Олену, ні в чому їй не відмовляв.

— Ви просто хочете мене вигнати? – злісго запитала Олена.

Іван підійшов до сестри.

– Це не так, Олено. Але ти не можеш залишатися тут вічно. Ми теж заслуговуємо на особистий простір. Я люблю тебе, Олено, завжди любитиму. Але нам важко жити з тобою під одним дахом.

Олена хотіла щось сказати, але Вікторія її перебила:

– Ти не розумієш, Олено, – холодно промовила Віка. – Я присвятила тобі рік свого життя. Я намагалася бути доброю, терплячою, сподівалася, що ти візьмеш себе до рук. Але ти просто користуєшся нами. І більше я не збираюся це терпіти.

Олена знову подивилася на Івана, але тепер у її очах було більше злості, ніж благання.

– Це ти так вирішив? Чи твоя дружина примусила тебе? – вона кинула йому незадоволений погляд.

– Не важливо, хто змусив, – жорстко відповів Іван, глянувши просто на сестру. – Я сам це вирішив. І якщо ти не підеш, Віка права – я втрачу її. А я не можу цього дозволити.

На кілька секунд у кімнаті зависла важка тиша. Олена стиснула кулаки, явно стримуючи гнів. Олена звикла до підтримки Івана, але зненацька все змінилося.

– Я піду, – різко кинула Олена. – Якщо ви цього так хочете. Не думала, що брат так викине сестру з дому!

– Олено, це не так, – він простягнув сестрі гроші, щоб вона могла зняти житло на перший час.

Іван намагався навчити сестру, але Олена не слухала. Вона зібрала речі, взяла сумку і вийшла, голосно грюкнувши дверима насамкінець.

Вікторія стояла нерухомо. Вона не вірила, що у їхній квартирі більше немає додаткових мешканців. Віка відчувала полегшення від того, що Олена пішла. Але їй було сумно. Ваня розлучився із сестрою на поганій ноті.

Іван сів назад на диван, затулив обличчя руками. Вікторія бачила, як він бореться із собою, переживаючи наслідки цього важкого рішення. Дружина підійшла до Вані і прийняла за плечі.

– Так було потрібно, Ваня, – тихо сказала Віка. – Я знаю, що тобі тяжко, але іншого виходу не було.

Іван кивнув головою, не відриваючи рук від обличчя.

– Я знаю… Але це все одно тяжко. Вона ж моя сестра.

– Вона твоя сестра, але вона мала ціле життя, щоб почати щось змінювати. І вона не зробила цього, – Вікторія сіла поряд із ним. – Ми теж заслуговуємо на своє життя, свій простір. Я не хочу, щоб хтось порушив нашу сім’ю.

Іван підвів на Віку стомлений погляд.

– Я розумію, Віка. Просто… не думав, що так все складеться. Але ти маєш рацію. Я надто довго відтягував цей момент.

Наступні кілька днів Олена не виходила на зв’язок. Вікторія намагалася не ставити запитань, даючи Іванові час прийти до тями, але вона бачила, що його мучить почуття провини. Ваня завжди був надто м’яким із сестрою. Тому таке розлучення стало для чоловіка ударом.

Повільно життя почало повертатися у звичне русло. Через знайомих Олена знайшла собі доступне житло. І без сестри чоловіка стосунки Віки та Вані почали налагоджуватися. Вікторія вільно переміщалася по дому, не переймаючись, що може когось потривожити.

Ваня, хоч і переживав за сестру, але бачив, як зміцніла їхня сімʼя без Олени. Час, проведений удвох, знову почав приносити радість.

Їхнє життя прийшло в норму через кілька місяців. Подружжя багато говорило, обговорювало свої проблеми. Віка та Ваня дійшли єдиного висновку: про проблеми краще говорити одразу. Олена, хоч і залишалася частиною сім’ю, але не була її центром.

Якось увечері Вікторія та Іван перебирали старі фотографії. Вони обговорювали поїздки та планували. Віка зрозуміла, наскільки змінилося їхнє життя. Вдома більше не панувала напружена обстановка, ніхто нікому не служив. Вікторія знову стала господаркою будинку.

– Як думаєш, ми зробили урок із цієї ситуації? – тихо спитав Ваня.

Вікторія посміхнулася. Вона пильно подивилася на чоловіка.

– Думаю, так. Ми багато чого зрозуміли за цей рік. Головне – ми більше не закриватимемо очі на проблеми.

Іван кивнув, погоджуючись із нею.

– І я більше ніколи не дозволю нікому втручатися у наше життя так, як це зробила Олена.

Вікторія тихо засміялася, відчуваючи, що її світ нарешті повернувся на своє місце. Тепер вони були лише вдвох, і це було для неї найважливішим. І їхній вечір продовжився у затишній тиші, де не було місця минулим образам та напрузі.