Мене звільнили, але я не змогла залишити його там…

У свої 24 я влаштувалась працювати в дитячий будинок. Це була дуже важка робота, далеко не кожна людина зможе це витримати. Мені було шкода кожну дитину, а їх у нас ставало більше і я розуміла, що далеко не всі з них знайдуть люблячих батьків.

Чоловік часто лаявся зі мною, пропонував звільнятися, не можна стільки стресів переносити. Але діти – я вже без них не могла. Кожна історія унікальна і не схожа ні на одну іншу. Одна з них змінила моє життя.

Того вечора нам подзвонили з лікарні та повідомили, що привезуть хлопчика, йому 1 рік, його батьки потрапили в автоаварію і загинули. Близьких родичів немає, тому до нас. До нас, значить, до нас – не звикати.

Хлопчика привіз чоловік-поліцейський. У малюка Стаса були такі круглі очі, повні розгубленості й страху. Я бачила, як він переживав. Він не плакав. Зовсім не плакав. Але було видно, що у нього стан шоку. Я взяла його на руки, серце калатало так гучно, що мені здавалося це чую не тільки я, але і всі навколо. «Не бійся» – прошепотіла я йому.

Він подивився на мене, його очі миттєво наповнилися прозорими сльозами й коли він моргнув, слізки як намистинки покотилися по щоках. Але він як і раніше не плакав, сльози мовчки котилися по дитячих щоках, губки тряслися, але він мовчав. Мені здається малюк не розумів, що відбувається і де мама з татом.

Я не знаю чому, але я взяла його ночувати в той вечір до себе в кімнату. Мені хотілося йому прочитати казку і хоч трохи заспокоїти. Хлопчик заснув, його пальчики уві сні раз у раз здригалися, а сердечко як і раніше калатало так швидко і хвилююче, що його переживання передавалося і мені. Я намагалася приділяти Стасу увагу особливо більше, було видно, що він переживає чомусь більше, ніж інші дітки.

– Залиш! Нічого прив’язувати дитину до себе. Йому ще жити … одному. – суворо сказала стара нянечка.

А я не змогла. Я не слухалася її та при можливості грала зі Стасом трохи більше, ніж з іншими дітьми. А потім … потім мене звільнили з цього дитячого будинку. Сказали, що я профнепридатна. Уявляєте? Не можна  до дітей прикипати або ставитися по-особливому. Напевно мені це не зрозуміти.

Однак до Стаса я все ж повернулася … але вже не як нянечка. Я його всиновила. Мені не хотілося залишати його в цьому холодному царстві. Так я знайшла сина. Я не вважаю це якимось особливим вчинком – дати дитині можливість відчути, що у нього є сім’я – хіба це щось понад природне? Я зробила все що могла.

Я ще тоді зрозуміла, коли побачила його вперше, що з ним вже розлучитися не можу. Що це? Не знаю. Напевно доля.