Марина через довгі візити своєї свекрухи розлучитися з чоловіком. Вона все детально прорахувала і пішла до чоловіка з серйозною розмовою
— Що означає «пішла», Марина? — обурився Іван, почувши від такої дружини. — Яке «розлучаємося»? До нас моя мати сьогодні приїжджає. Мамо! А ти?
Це було наприкінці травня. У суботу. Розмова йшла на кухні, під час сніданку, коли діти вже пішли до школи.
«О, як! — радісно подумала Марина. — Мої слова йому не сподобалися. Це добре. Значить ще не все втрачено. Отже, я роблю все правильно. І треба продовжувати так само. До приїзду свекрухи залишилося дві години. Час є».
Марина зітхнула, розвела руками і похитала головою.
— На жаль, тепер уже не до нас, Ваня, мама твоя приїжджає, а до тебе, — сумно промовила вона. — Бо коли вона приїде, мене тут уже не буде.
«Будеш, — подумав Іван. — Виставу розігрує. Гадає, я повірю. Нема чого їй від мене йти. Нема чого. Тому що я мало того, що прекрасний чоловік, але ще й чудовий батько. І піди знайди другого такого, як я. Нема! А головне, незрозуміло, з чого вона раптом завелася? Іти надумала. Розлучатися хоче. Незрозуміло».
– Знайшла час жарти жартувати! — вигукнув Іван.
— А я не жартую, Ваня, — спокійно відповіла Марина.
«Ага, – подумав Іван. – Не жартує вона. Так я й повірив. Від таких, як я, не йдуть. Такі, як я, на вагу золота».
— А що ж ти робиш, коли не жартуєш, Марина? — спитав він.
— Я вирішила, що настав час і нам розлучитися з тобою.
«А зараз не зрозумів, — подумав Іван. – Це вона кого має на увазі?
– Чому “і нам”? — розгублено промимрив Іван. – А кому ще?
Марина знизала плечима.
— Та всім, усім тим чоловікам і дружинам, Ваня, — відповіла вона, — чиї стосунки зайшли в глухий кут з вини свекрух. І чиї шлюби можна сміливо назвати безперспективними.
«Скільки слів! – подумав Іван. — І слова які: «відносини зайшли в глухий кут», «з вини свекрух», «шлюби безперспективні». Ніколи нічого такого від неї не чув. А що, коли вона не жартує? Що, якщо справді серйозно хоче піти і розлучитися? Треба з нею акуратніше розмовляти. Без крику».
«Невже це сьогодні я сказала? – подумала Марина. – Господи, що тепер буде? А з іншого боку? Куди гірше? Скільки можна терпіти? Десять років уже, і щоразу одне й те саме. Досить. Натерпілася. І якщо зважилася сказати таке, отже, мене справді довели, отже, інакше вже не можна було сказати. Тож все правильно. Можна не переживати. І продовжувати так само. Інакше до нього не дійде».
— Але чому одразу і «в глухий кут», Марино? — здивовано промимрив Іван. — Чому ти вважаєш наш шлюб безперспективним?
«Нехай думає, що я повівся на її гучні заяви і повірив, — думав Іван. — Спробую її залізною чоловічою логікою поставити на місце. Подивимося, чи надовго її жіночого пафосу вистачить».
«Ні,— подумала Марина,— головного в моїх словах він не почув. Гаразд. Спробую вкотре, але з іншого боку. Може, до нього й дійде».
— Тому що ти мені вже півгодини лекцію читаєш про те, що до нас знову приїжджає твоя мама, — спокійно відповіла Марина. — І вчиш мене, як треба жити.
І цього разу до Івана дійшло.
«Так ось воно в чому річ! – подумав він. — Уся річ у моїй мамі, яка сьогодні приїжджає до нас знову погостювати надовго. Ні, ну так би одразу й сказала. А то «йду», «розлучаюся». Я вже всерйоз почав підозрювати щось справді небезпечне. Думав, що в неї з’явився інший. А тут? Уся справа у моїй мамі? Як тобі не соромно, Марино? От тебе я такого не очікував. Ну гаразд. Тепер, коли мені все відомо, поставити тебе на місце – це пара дрібниць».
— То я навпаки, — відповів Іван. – Як краще хочу. Щоб між вами не було непорозуміння. Непорозумінь щоб не було. Як це було багато разів. Пам’ятаєш? У минулі рази? Невже забула? Ех, ти. А кажеш, що в тебе хороша пам’ять. Я бачу тепер, яка в тебе пам’ять. Тому ти замість того, щоб концерти мені закочувати і нерви псувати, краще просто слухай, що я тобі говорю, і роби так, як я тебе навчаю. І все у нас буде чудово. Зрозуміла? І три місяці пролетять, не помітиш.
«Головне він зрозумів, — подумала Марина. – Це добре. Тепер з ним можна говорити відкрито».
— Для мене, Ваня, найкращий спосіб уникнути непорозуміння з твоєю мамою — це попрощатися з тобою. І всі непорозуміння зникнуть разом. І три місяці терпіти не треба.
В цей момент Іван забув, що хотів говорити із дружиною спокійно.
– Але чому? – закричав Іван. — Чому одразу розлучитися? Невже не терпіти? Усього три місяці!
«Це що таке? – подумала Марина. — Як він голос вирішив на мене підвищити? Зовсім сміливий став? Так? Втім, що це я. Це навіть добре, що він підвищив голос. Хоч якась розвага. Бо я вже, якщо чесно, засинати почала».
— Ти чого це розкричався? — тихо спитала Марина. – розкричався він тут. Хочеш пояснень, так поводься належним чином. А то бач, відразу в крик.
— Та я…
— Фільмів надивився, в яких чоловіки на своїх дружин кричать, а ті в страху мовчать? – продовжувала Марина, не даючи чоловікові й слова сказати. — Так тобі тут не кіно, Ваня. Тут все по-справжньому. Тут, бач, каструля з борщем на плиті.
– Бачу.
— Так вона може випадково і на тебе впасти. А сковороду гарячу та важку бачиш?
– Бачу. Як не бачити?
– Кухня! Сам розумієш. Справа така. З гострими, важкими і гарячими предметами доводиться мати справу. Тож ти дивися.
— Вибач, Марино, — спокійно й тихо відповів Іван, злякано дивлячись на каструлю, сковорідку, ножі та виделки. – Не стримався. Але й ти мене зрозумій. Десять років разом. Двоє дітей. Все було гаразд. Щороку. А тепер ти раптом ідеш. Ще й розлучатися вирішила. Мені прикро.
– Вирішила, Ваня, – спокійно і сумно відповіла Марина. — Тому що втомилася протягом десяти років кожні три місяці навшпиньки ходити перед твоєю мамою. Не хочу знову в рота їй дивитися і кожне її слово ловити. Чому я маю передбачати її бажання і боятися сказати щось не те. Чому?
— Тому що так заведено. Це твій обов’язок. Ти, як гостинна невістка, просто зобов’язана так поводитися. Інакше моя мама тебе просто не зрозуміє і засмутиться.
— Ось щоб вона не засмучувалася, я вирішила перестати бути невісткою. Тоді мені ні в чому не можна буде дорікнути. З мене, як з не невістки, який попит? Жодний! Правильно? Правильно. Ось тому я від тебе і йду, Ваня. І тому ми розлучаємося. Будь здоровий.
«Досить слів, треба переходити до рішучих дій, — подумала Марина, — а то чого доброго він мене й справді зараз вмовить потерпіти ще три місяці».
І Марина вийшла з кухні. Іван побіг за нею.
Вийшовши до передпокою, Марина дістала з комори велику валізу.
«Господи, хто б знав, як мені не хочеться все це робити, — подумала вона. — Але нічого не вдієш. Треба! Адже не лише заради себе, а заради щастя всієї нашої сімʼї. Отже, Ваня, і заради твого щастя».
Марина витерла чемодан від пилу і вкотила його до спальні.
– Так! – відчинивши шафу, сказала вона. — Де тут мої дрібнички.
— Зачекай, Марино! — вигукнув Іван. — А як діти? Адже вони скоро зі школи прийдуть. Що я їм скажу?
«Ну, нарешті, — подумала Марина. — А то я боялася, що ти про них і не згадаєш».
— Діти поки що з тобою, — відповіла Марина. — А коли я влаштуюсь, заберу їх до себе.
— Де влаштуєшся?
«А справді? – подумала Марина. — Де я влаштуюсь? Потрібно згадати, що в таких випадках говорять герої фільмів, коли кидають своїх дружин та дітей».
– На новому місці, – трохи подумавши, відповіла Марина. — Як я влаштуюся, я тобі напишу.
– Напишеш?
— У сенсі подзвоню. Або надішлю повідомлення. Загалом, знайду спосіб повідомити. За це не хвилюйся.
– А що мені зараз дітям сказати?
— Скажи, що їхня мама любить. Що вона пішла не від них, а від тебе.
– І все?
— А що ти хочеш, щоб я їм сказала? Ну, скажи, щоб добре вчилися, мили перед їжею руки, а дорогу переходили на зелений сигнал світлофора.
Іван розгублено дивився на дружину, яка ретельно й неквапливо вкладала у валізу речі.
– Ти серйозно?
– Ти про світлофор?
— Я про те, що ти кидаєш чоловіка та дітей!
– Серйозно.
— Але ж діти тебе не зрозуміють!
— Виростуть, зрозуміють. До того ж, Ваня, діти зараз не головне.
– А що головне?
— Головне, Ваня, щоб ти мене зрозумів. А ти мене ніяк не хочеш зрозуміти. Оце і прикро. Куди ж це моя улюблена футболка поділася? — задумливо промовила Марина. – Ти не бачив?
– Ні.
– Погано, що не бачив. Доведеться за нею іншим разом приїхати.
— Коли вдруге, Марино?
— А як за дітьми приїду.
— А коли приїдеш за ними?
— Гадаю, що за рік. Не раніше. Та ти сам посуди, Ваня. Поки що я влаштуюсь на новому місці. Поки ще зарплату отримаю. За цей час нас, певно, вже й розведуть. Гроші я вам надсилатиму. По можливості, зрозуміло.
– Які гроші, Марино?
— Та які зароблю, Ваня. Добре, якщо заміж вдало знову вийду. За багатого. Тоді зможу вам більше надсилати.
«Щодо іншого вдалого заміжжя, — подумала Марина, — це, мабуть, перебір. Чи не перебір? Зважаючи на те, в якому він зараз стані, це нормально. Зараз що більше на нього вивалю, то краще. Головне, не давати йому прийти до тями».
— Послухай, Марино, я думаю, що…
– Все! — рішуче сказала Марина. – До сказаного додати нічого. Необхідне я забрала, за рештою потім приїду. А якщо, Бог дасть, не приїду, пришлеш мені посилкою. Адресу я повідомлю.
Марина вийшла до передпокою і почала одягатися.
«Якщо він зараз не схаменеться, — подумала Марина, — доведеться спочатку у мами пожити. Небажано, звичайно. А що робити? Якщо інакше він не розуміє».
Але до мами їхати Марині не довелося. Бо Іван рішуче заявив, що нікуди він її не відпустить.
– Ти перемогла! – сказав він. – Говори, що хочеш. Що від мене вимагається, щоб ти не йшла, а ми не розлучалися.
«Нарешті! — радісно вигукнула Марина. — А то я вже всерйоз думала, що до мами доведеться їхати. Але слід визнати, що я дуже ризикувала. Дуже. А з іншого боку? Як без ризику сім’ю врятувати?
Марина подивилася на годинник. До приїзду свекрухи залишалася одна година.
— Слухай уважно та запам’ятай, — сказала Марина. — Вдруге повторювати не стану.
Іван уважно вислухав дружину та обіцяв їй зробити все так, як вона вимагає.
А коли приїхала свекруха, Марина із задоволенням слухала розмову чоловіка з мамою.
— Що значить, синку, ти мене не пустиш у квартиру? — чула Марина обурений голос свекрухи. — До тебе твоя мама приїхала. Мама! Та пусти ти мене, кому говорю. Не стій у проході. Дай пройти. Та що це таке, люди добрі. Син маму у квартиру не пускає. З валізами у дверях тримає. В якісь віки мати рідна в гості приїхала, а син не пускає.
«Так уже й у якісь віки, — подумала Марина. — Кожне літо у нас проводите. Свою квартиру біля моря здаєте і до нас приїжджаєте. А все тому, що спеку не переносите».
— Даремно кричиш, мамо, — спокійно відповів Іван. — До квартири я тебе не пущу. Для твого ж добра. Щоб не було непорозумінь та непорозуміння.
— А де ж мені жити, синку?
– У готелі, мамо.
– На які гроші?
— На ті, що ти отримуєш від здачі квартири, мамо, — відповів Іван. — А якщо хочеш тут жити, то давай мінятись.
— Що означає «мінятись»?
– Це означає, мамо, що коли ти на все літо приїжджаєш сюди, то ми на все літо поїдемо до тебе.
– Обмін мені невигідний, синку, – жалібно відповіла свекруха, – дешевше обійдеться, якщо зніму готель. Але можна я хоча б переночую у вас? А завтра вранці поїду до готелю.
Іван відповів, що не можна. А свекруха сказала, що в такому разі вона більше не має сина.
«Якщо вона не має більше сина, — подумала Марина, — це означає, що в мене більше немає свекрухи. І виходить, що я дуже хороша людина, якщо на мене раптом впало таке величезне щастя».