Марія Василівна дуже мудра жінка. Змогла одружити сина на саме тій жінці, як вона і хотіла. Ну і дарма, що за розрахунком

Вранці Марія Василівна розмовляла із сином.

— Олеже, я вважаю, що ти надто багато часу проводиш із Ольгою. Чогось морочиш дівчині голову. Це непорядно… щодо неї.

– Непорядно? Що ти маєш на увазі?

— Ти ж її не любиш. А даєш їй неправдиві надії! Примушуєш вірити в нездійсненні мрії. І вона… Її звуть Оля?

– Оля.

— Замість того, щоб знайти собі гідного чоловіка, вона марно витрачає на тебе свої найкращі роки. В результаті опиниться біля розбитого корита і у всіх своїх бідах звинувачуватиме…

— Мене? — уїдливо перепитав Олег. — Ти це хочеш сказати?

— Хм, — усміхнулася Марія Василівна у відповідь. – Якби ж! Ось ти якраз опинишся осторонь! А звинувачувати у всьому вона стане мене.

– Тебе? Ти тут до чого?

— Я, звичайно, тут ні до чого. Але вона скаже, що це я налаштувала тебе проти неї. Встала на заваді вашого щастя і… зруйнувала його.

— Все, що ти зараз кажеш, мамо, це повна нісенітниця, — відповів Олег.

– Правильно. Нісенітниця. Але якщо ти на ній одружишся, а потім кинеш, все це вже буде не нісенітниця. Це стане дійсністю. Так, синку, так. І не дивись на мене так. Це зараз ти такий сміливий та рішучий. А ось коли вона тобі набридне, і ти втечеш від неї, у всьому виявлюсь винною я.

— Але…

— Так, синку! Я-я. І не сперечайся. Сьогодні прийнято у всьому звинувачувати саме нас.

– Кого це вас?

– Мам. Кого ще? Скільки книг написано на цю тему. Скільки фільмів знято. У яких ми своїм безмірною, але егоїстичною і сліпою любовʼю псуємо своїм дітям життя. Хіба ні?

– Я так не думаю.

— Тоді навіщо морочиш дівчині голову? Вона на п’ятнадцять років молодша за тебе.

— І ніхто нікому не морочить голову.

– Зараз ти почнеш мене переконувати, що ви любите одне одного. І збираєтесь одружитися! Так?

— До чого тут любов, мамо. Нам із Ольгою добре разом. Вона молода, вродлива. З нею весело. І, як чесна людина, я, звичайно ж, на ній одружуся.

— Ти вирішив одружитися без кохання! — з жахом вигукнула Марія Василівна. — Лише тому, що зустрічався з нею! І після цього ти називаєш себе чесною людиною? Господи, куди котиться цей світ.

— Ну, чому одразу «і без кохання», мамо. Звідки такі слова? Оля… Вона гарна, мила дівчина.

— Але ж вона не любить тебе. І все, що їй потрібно, це наша велика квартира в центрі, яку ще твій дідусь, професор, залишив твоєму татові, академіку, а він нам. Квартира і твоє становище в науковому середовищі, от і все її кохання.

— Ми подобаємось один одному. А кохання… Кохання, мамо, це все… слова і не більше. За якими ховається невідомо що. Ми просто добре ставимося один до одного. І я… Я певен, що Ольга буде мені гарною, вірною дружиною. Я знаю, що вона зробить мене щасливою. Це головне.

— Як хотілося б мені знати, вона це зробить? Тим, що житиме з нами в одній квартирі? Цим вона тебе ощасливить?

— Ні, але…

— Чи вона тебе ощасливить, якщо за десять років піде від тебе до іншого? І відтяпає у тебе половину спільно нажитого майна? Це ти називаєш щастям?

– Ні звичайно.

— Тоді дай відповідь, що такого вона для тебе зробить, що ти раптом вирішив на ній одружитися?

— Ольга допомагатиме тобі по господарству. Ви подружитеся. Ви…

— Синку, ось зараз уже не я, а ти кажеш дурниці.

— Тоді я взагалі не хочу про це розмовляти, мамо, — образився Олег. – Мені пора на роботу. У мене сьогодні дуже напружений день. Спочатку лекції, потім вчена рада. Потім я маю бути в академії наук. Все! Я побіг.

Зачинивши за сином двері, Марія Василіва посміхнулася.

«Безпосередньо з Ольгою поговорю пізніше, — подумала вона. — Після того, як про все домовлюсь із Надею. І в справу вступить Інна».

А згодом до Марії Василівної в гості прийшла Надія.

— Марія Василівна, давайте говорити прямо, — сказала Надія. – Ви мені подобаєтеся.

— Надю, ви мені теж дуже, дуже подобаєтеся і я…

— Дозвольте, я продовжу, — стримано попросила Надія.

— Так-так, Надю. Звичайно ж. Продовжуйте. Вибачте, що…

— Отож… Про що це я? Ну ось! Забула, що хотіла сказати. Ви збили мене з думок.

— Ви сказали, що я вам подобаюся, — послужливо нагадала Марія Василівна.

– Точно! Подобайтеся. Настільки, що я готова стати вашою невісткою.

— А як я цього бажаю, ви і… — спробувала відповісти добрими словами Марія Василівна, але Надія її не слухала.

Надія в цей момент була зосереджена виключно на собі.

— Ви ж знаєте, що я не лише дуже багата і дуже успішна жінка, — впевненим, добре поставленим голосом продовжувала вона. — До того ж, я й дуже приваблива. На п’ять років молодша за вашого сина. Не перераховуватиму всі інші свої переваги. Скажу головне. Я люблю Олега. І хочу стати його дружиною.

— Та й я для свого Олежика не бачу кращу дружину, ніж ви, Надя! — лагідно відповіла Марія Василівна. — Я не та мати-егоїстка, яка виховувала сина виключно для себе та свого задоволення. І яка з жахом думає про те, що її син піде до іншої жінки. Я сучасна, ліберально налаштована мама, яка дивиться в майбутнє свого єдиного та улюбленого сина.

Надія довгим проникливим поглядом подивилася на свою потенційну свекруху.

— Це все добре, Марія Василівна, що ви саме так прогресивно будуєте стосунки із сином, — сказала Надія. — Добре, що я вам теж подобаюся. Але… Ось уже рік, як я буваю у вашій оселі, а… ваш єдиний і улюблений Олег не звертає на мене жодної уваги. Як із цим бути?

— Це можна вирішити, запевняю вас.

– Ось як? А я чула, що він закоханий.

— Ось уже й закоханий. Скажете тоже. Так… Легке захоплення молодою, гарненькою мордочкою. Неодруженого чоловіка його віку легко захопити таким поєднанням. Молода дівчина запаморочила голову свого наукового керівника. І в ній немає нічого такого, запевняю вас. На її місці могла бути інша.

– Вона, якщо я не помиляюся, приїжджа?

— Живе у гуртожитку. Аспірантка.

– Я знаю, – сказала Леся. — Вона навчається там, де викладає ваш син.

— Від цих настирливих студенток аспіранток просто немає відбою, — поскаржилася Марія Василіва. — Закриєш двері — вони у вікно. Так і пруть, так і пруть.

— Легке захоплення, — задумливо промовила Надія. – Що він у ній знайшов? Ну, якщо не брати до уваги молодість… Адже в неї нічого немає. І, найімовірніше, не буде. Окрім наукового ступеня. Тоді як я можу дати йому все! А вам не здається, Марія Василівна, що ви погано виховали свого сина?

— Бачить Бог, Надю, я старалася і…

— Я правильно розумію, Маріє Василівна, що ви маєте план?

— Я маю грандіозний план. Але для його здійснення ви повинні мені допомогти.

– Розповідайте! – сголосилась Надія.

Марія Василівна докладно виклала свій грандіозний план дій.

— Ну що ж, — задумливо сказала Надія, коли зрозуміла, що саме від неї вимагають. — План добрий.

— Вам справді він сподобався?

– Дуже. А хто така Інна.

— Інна — це талановитий фахівець у своїй справі.

— Але їй, Ви кажете, лише 19 років? Чи можемо ми бути спокійними щодо того, що між нею та Олегом нічого не буде. Чи не вийде так, що вона всерйоз закружляє йому голову?

– Ну що ви! Ні звичайно. Інна насамперед професіонал. І щодо цього, Надю, можете не турбуватися. Вона бездоганно зіграє свою роль і вчасно відійде убік. Навіщо їй псувати свою репутацію?

— А ви впевнені, що Олег клюне на неї?

— Я дуже добре вивчила свого сина. І точно знаю, які саме жінки йому подобаються, а які ні. Інна саме та, яка потрібна. Скажімо, вона сподобається йому з першого погляду.

— Сподобається, і не більше! – сухо додала Надія.

– Звичайно, звичайно. Не більше. Щодо цього не хвилюйтеся. Інна знає, як утримувати чоловіка на безпечному рівні і не доводити справу до справжнього кохання.

— У такому разі я згодна.

– Діємо!

А вже ввечері цього ж дня відбулася розмова матері із сином.

— Завтра до нас у гості приїде одна моя хороша знайома, — сказала Марія Василівна.

— Тільки не кажи, що то Надія. Бачити її не можу.

Марія Василівна вдала, що не розуміє, про що говорить її син.

– Надія? — перепитала вона і насупилась, ніби згадує, про кого йдеться.

— Самовпевнена та самозакохана особа, — нагадав Олег. — Терпіти її не можу. Не розумію, мамо, що ти знайшла в ній.

«Вона любить тебе, як ти не розумієш, — подумала Марія Василівна, — і на відміну від усіх твоїх студенток аспіранток хоче не брати в тебе, а давати. А ще вона хоче справжню сімʼю. А чого хочуть всі твої вертихвістки — незрозуміло!»

Але вголос вона цього не сказала. Вирішила, що поки що не час.

– Ах ця! — байдуже промовила Марія Василівна, нібито згадавши. — Ну що ти, синку. Ні. Це не Надія.

— Ти знову хочеш засватати мені свою чергову наречену?

— Ось цього разу точно ні. Я просто хочу, щоб ти на неї подивився і висловив свою думку.

І ввечері наступного дня, повернувшись із роботи додому, Олег познайомився з Інною.

Коли вечір добіг кінця і Інна пішла, Марія Василівна поговорила із сином.

– Вона сподобалася тобі?

– Красива. Але не настільки, щоб я закохався в неї, мамо.

«Розумниця просто і красива, — подумала Марія Василівна, — ти сподобалася, але в тебе не закохалися. Все правильно. Тому що закохатися він має у твоє багатство. А одружуватися — з Надінькою».

І з цього дня план Марії Василівної набув вирішальної фази. Олега стали поступово привчати до розкоші.

Робила це Інна грошима, які надавала Надія. І невдовзі в очах Олега Інна виглядала не просто молодою, привабливою жінкою, а ще й казково багатою.

І весь цей час Інна вміло привчала Олега до розкішного життя. Все сталося саме так, як і планувала Марія Василівна. Олег не був закоханий у Інну, але він очманів від тих можливостей, які відкрилися перед ним, завдяки щедрості Інни.

— Сину, а ти не хочеш одружитися з Інною? — запитала Марія Василівна, коли зрозуміла, що настав час завершувати розпочату справу.

— Але ж я начебто зустрічаюся з Ольгою, — розгублено відповів Олег. – Незручно виходить. Як чесна людина я… Виходить, обдурив її.

— Вчасно розлучитися — це не означає обдурити. А з Ольгою я поговорю і все поясню.

— Ну, якщо так, то… Я згоден одружитися з Інню. Але ж у мене взагалі нічого ще з нею не було. Ми просто друзі.

– Це не страшно. Головне, що вона кохає тебе. Я дізнавалась.

«По суті, мені тоді все одно на кому одружуватися, — думав він. — На Ользі чи Інні. Якщо вони обоє мене люблять. А для мене, як з’ясувалося, головне це можливість жити в розкоші».

Розмова Марії Василівної з Ольгою була недовгою. Потрібно було трохи слів, і Ольга зрозуміла, що з Олегом у неї нічого не вийде і треба шукати когось іншого.

«Облом, — подумала Ольга. – Шкода. Вигідний варіант був.

— Чесно кажучи, Марія Василівн, я особливо і не любила вашого сина, — сердито відповіла Ольга.

— Я знаю, знаю, — весело сказала Марія Василівна.

— Зустрічалася з ним, бо була впевнена, що він любить мене, — продовжувала Ольга. — Але якщо і він не любить мене, то, звісно. Наші стосунки не мають майбутнього.

— Ти розумна дівчинка, Олька, — сказала Марія Василівна. – І все правильно зрозуміла.

Відносини Ольги та Олега припинилися. І незабаром було призначено день весілля Інни та Олега.

А за годину до весілля Марія Василівна повідомила Олегу, що все те багатство, заради якого він одружується з Інною, належить Надії.

– Як Надії? — вигукнув Олег. – Чому?

— Так вийшло, синку, — сумно відповіла Марія Василівна.

– А Інна?

– У неї нічого немає. Крім молодості та гарненької мордочки. Вона бідна.

— У такому разі я відмовляюся з нею одружуватися. Тим більше що між нами ще нічого не було.

— Звісно, ​​синку. Ні про яке одруження з Інною і мови бути не може.

Олег був у розпачі. Все те шикарне життя, яке він скуштував і від якого тепер став залежним, все вмить розтануло.

— Як дим, — тихо міркував Олег. — І як мені тепер жити… Після всього цього…

Ось тоді Марія Василівна й сказала синові, що все можна легко повернути назад.

— Для цього всього лише треба одружитися з Надінькою.

— Одружитися з Надінькою? — тихо перепитав Олег. — На цій самозакоханій і навіженій…

Олег прикусив язика. Розкіш та необмежені фінансові можливості знову спливли у його свідомості. Він одразу відчув себе краще.

— Я нічого не розумію, мамо. Поясни.

Марія Василівна розповіла Олегу все.

— То ти це спеціально вигадала?

— Ну, звісно, ​​спеціально. Такий був мій підступний задум. Заради твого щастя та щастя Надіньки. Адже я знаю, що ти найбільше любиш. І я розуміла, що жодна жінка не зможе зробити тебе щасливою, тому що ти в принципі не зможеш жодну жінку полюбити. А Надінька тебе кохає. І готова дати тобі те, що ти любиш.

— А що я люблю, мамо?

– Багатство! — відповіла Марія Василівна. — Без якого ти не зможеш жити. Визнай це.

– Визнаю.

— А Надя готова вийти за тебе заміж.

— У такому разі, звичайно, і я згоден, — радісно відповів Олег.

Церемонія шлюбу відбулася у призначений час.

Ольгу також запросили на весілля.

– Навіщо він тобі? — спитала Ольга у Надії, коли вони опинилися наодинці у жіночій кімнаті. — Він же тебе не любить.

– Він і тебе не любить, – відповіла Надія. — Але це не заважало тобі зустрічатися з ним і хотіти одружитися з ним.

Ольга криво усміхнулася у відповідь.

— Мої вчинки зрозумілі, — сказала вона. — Я знала, навіщо йду на це. У такий спосіб я робила наукову кар’єру. А що ти отримаєш?

– О! — радісно відповіла Надія. – Я отримаю набагато більше. Отримаю те, що давно мріяла. Він гарний та розумний. І вся його рідня така. І в мене від нього будуть розумні та гарні діти. До того ж я у відмінних стосунках із його мамою. А він дуже залежить від її думки. Хороші стосунки із владною свекрухою — це ще одна додаткова гарантія нашого з Олегом щасливого майбутнього.

Але найголовніше, що на відміну від тебе, я його люблю. І я не тільки отримаю від нього те, чого хочу, а й багато чого дам йому натомість. І я знаю, що йому дати. І цим зробити його щасливим. А що б дала йому ти?

Ольга не знала, що відповісти.

— Ваш шлюб все одно довго не триватиме, — сердито сказала вона. — Він утомиться від твого багатства і кине тебе.

— Час покаже, — спокійно відповіла Надія. — Тим більше, що й життя наше… адже воно теж не таке вже й довге.

Ольга помилилася. Минуло вже п’ятнадцять років, а Олег та Надія все ще разом.

Надія, як і раніше, любить Олега, а Олег не втомився від багатства, бо знає, на що його витратити. Адже в них уже четверо дітей.

Марія Василівна няньчиться з онуками.

Ольга теж вийшла заміж. За академіка. Але це вже зовсім інша історія. Що сталося з Інною? Нічого. Вона чесно виконала свою роботу і відійшла убік.