Мама згадала про моє існування лише коли захворіла. Тепер не знаю, як поступити

В дитинстві мене виховувала лише бабуся. Тільки вона ставилася до мене, як до дитини і як до людини.

Моя мати, скільки її пам’ятаю, пила та гуляла. Свого батька я зовсім не знаю і ніколи його не бачила. Підозрюю, що і мати толком не знає, хто він.

Завдяки бабусі я добре закінчила школу і змогла вступити до інституту. Ми з нею жили окремо, що давало нам можливість не бачити всього того, що творила моя мама. Я її і мамою-то так і не змогла назвати. Поки була зовсім маленькою, називала мамою бабусю. Ну а як інакше, коли вона завжди поруч! Коли підросла, то зрозуміла що і як і стала вже кликати улюбленою бабусенькою. Це був найпрекрасніший час, який залишився в пам’яті про моє дитинство.

Я встигла закінчити інститут і влаштуватися на хорошу роботу, коли бабуся злягла. Цей період мені довелося пережити самій, так як мамі було як завжди не до того. Так ми і думати про неї вже перестали. Бабуся померла через кілька місяців, з тих пір я залишилася зовсім одна на всьому білому світі.

П’ятнадцять років після цього я прожила на самоті. Зараз мені 38 і сім’ї поки немає. За цей час я добре «стала на ноги» і зараз можу собі дозволити спокійно жити. Ось тільки мій спокій було раптово перервано через одну людину, про яку я вже давно не згадувала.

В останній мій вихідний день, рано вранці пролунав дзвінок у двері. Я нікого не чекала, тому була дуже здивована настільки ранньому візиту. Але робити нічого, довелося встати з теплого ліжка і піти до вхідних дверей.

Відкривши їх, я просто оніміла. Переді мною стояла жінка невизначеного віку. Її обличчя було опухлим до такої міри, що очей практично не було видно. Шкіра на ньому була незрозумілого кольору, місцями червона, місцями синя. І тут вона вимовляє: «Донечко!». У мене всередині все опустилося. Я кілька хвилин не могла вимовити ні слова.

В голові думки плуталися одна з одною. З одного боку, ця жінка стала для мене абсолютно чужою людиною, а з іншого – вона все ж моя мати. Мати, яка всього лише народила і кинула б мене, якби не було бабусі коханої!

Прийшовши до тями, я тільки й змогла, що спитати: «Навіщо прийшла?». У відповідь я почула цілу тираду про те, як їй зараз погано і важко. Що у неї відмовляють часом ноги і вона може кілька днів пролежати в квартирі, поки вони відійдуть. Що їй не вистачає грошей на ліки, які виписав лікар. І так далі. Я дала їй трохи грошей, щоб вона поки пішла з очей моїх, але відчуваю, що це тільки початок нашого спілкування. Як тільки гроші закінчаться, відразу ж повторить свій візит.

Недовго мені довелося чекати. Через тиждень вона мені зателефонувала. І де тільки мій номер взяла? Не зрозуміло. У трубку вона скаржилася і плакала. Виявляється, у неї відмовили ноги і їй потрібна допомога єдиної дочки. О! Ця жінка згадала, що у неї є дитина. Значить раніше, коли сама за пляшкою бігати могла, то я і не потрібна була, а тепер згадала.

Я обіцяла подумати. Тільки от не знаю тепер, як мені поступити з нею. Адже вона нічого не зробила в цьому житті ні для мене, ні для своєї матері! А чого ж, в такому разі, вона очікує від мене ?! І шкода її і злість долає. Як вчинити?