Мама розповідає родичам, що на старості років переїде в будинок для людей похилого віку, оскільки на мене надії немає

Останнім часом мої стосунки з мамою стали нагадувати перетягування каната. Мамулі вже далеко за шістдесят, але, схоже, жінка вирішила, що моє виховання – це довгостроковий проєкт, з якого вона ніколи не вийде. Але я не думала, що все зайде так далеко.

Усе почалося з того, що я не погодилася з мамою в кількох життєвих питаннях. Ну, знаєте, як буває: мамуля сказала, що я неправильно зберігаю крупи або що діти мої не ті книжки читають і взагалі дивляться занадто багато мультиків, або що я не так готую курку. Дрібниці, загалом.

Я, як завжди, сперечалася, пояснювала своє бачення. Ми ж дорослі люди. Може, це не зовсім правильно з мого боку, але чому я маю весь час мовчати? Я вже якось сама вирішу, як мені їжу готувати і дітей виховувати.

А мама ніби мене не чує. За її версією, я зовсім не вмію орієнтуватися в житті, один вітер у голові. І нічого зі мною вже не вдієш. Тижнів зо два тому мені зателефонувала тітка й заявила:

– Олено, ти що, зовсім з глузду з’їхала?! Ти чому матері будинком для людей похилого віку погрожуєш?! Не соромно?

Я аж поперхнулася від несподіванки.

– Що ви кричите?! Хто вам цю дурницю сказав?

– Мати і сказала. Ти що думала, вона мовчатиме?

Далі я слухати не стала – марно. Якщо моя тітка увійшла в такий настрій, її не зупинити. Я кинула слухавку і почала перетравлювати почуте. Я, звісно, знала, що мати скаржиться на мене своїм подругам і родичам, але це вже відвертий наклеп!

Наступного дня я прийшла до мами в гості. Щоб уникнути скандалу, вирішила якось акуратно поцікавитися, що це за розповіді такі?

Ми сиділи на кухні, і між розмовами про погоду і старі рецепти мама раптом сама заговорила про своє майбутнє.

– Ти знаєш, Олено, – з надривом у голосі почала вона, – мені дедалі частіше здається, що на старості років доведеться збирати речі та їхати до будинку для літніх людей.

Я спочатку розгубилася від її тону і теми, а потім зметикувала: ось звідки ноги ростуть. Сама собі щось придумала, а перед родичами, мабуть, почала спеціально прибіднятися, щоб увагу привернути.

Попри те, що в мені вирувала буря емоцій, я спробувала зберегти спокій і байдуже запитала:

– Чому ти так вирішила?

– А хто ж про мене піклуватися буде? Там хоч під наглядом, – з виразним докором відповіла мама.

Наче я зовсім не дбаю про неї! Щотижня привожу їй продукти, їжджу з нею по лікарях і навіть щодня розмовляю по годині телефоном. Тож цього разу я просто не витримала.

Спокійно так відповіла:

– Мамо, роби, як вважаєш за потрібне. Вмовляти не буду.

Вона підняла брову, потім кілька разів похитала головою і з якимось непередаваним виразом вимовила:

– Що й треба було довести! Отже, я для тебе тягар…

Але я вже зрозуміла, що всі ці розмови про «будинок для літніх людей» – лише спосіб викликати в мене почуття провини. Я посміхнулася про себе, бо відчула, що в цю мить ми обидві розуміли, як усе відбувається насправді.

Загалом, того вечора мама на мене образилася і пішла у свою кімнату. Я засиджуватися не стала і поїхала додому.

Ми не спілкувалися майже тиждень, а потім мама зателефонувала, як ні в чому не бувало. Причому поводилася вона зовсім по-іншому, я просто здивувалася! Мама говорити стала спокійніше, навіть якось тепло. Менше чіплялася до мене. Мабуть, зрозуміла, що я не збираюся вестися на її натяки.
Про ту розмову вона більше не згадувала, але незабаром почала розповідати родичам, мовляв, Лєна у нас нарешті подорослішала і стала самостійною.

Навіть припинила скаржитися на мене сусідкам, що стало просто-таки революцією. Дивно, але відтоді вона почала більше мене слухати. Тепер не засуджує, а радше радить, як подруга.

Не знаю, як довго це триватиме, але поки що я просто насолоджуюся нашим перемир’ям і спокоєм.