Мама ревнує до моїх стосунків з розумною та веселою свекрухою. Краще б задумалася про свій поганий характер

Коли я чую анекдоти про свекрухи чи страшні історії про те, як мати чоловіка бідній невістки проходу не дає, мені завжди стає неприємно.

Це якісь безглузді узагальнення! Ось у мене, наприклад, зі свекрухою склалися чудові стосунки. Людмила Іванівна – прекрасна, розумна, освічена жінка, яка до того ж у зрілому віці керує власним бізнесом.

Зате про свої стосунки з рідною матір’ю я такого сказати не можу. Вона завжди була непростою людиною, а зараз, на старість років, взагалі стала злобною і ревнивою.

У дитинстві я не могла сформулювати, що мене так ображає і дратує в мамі, а з роками зрозуміла – вона завжди хоче бути на увазі, на першому місці, абсолютно не прикладаючи до цього жодних зусиль!

Я пішла характером у батька, і, як би я не любила маму, мені досі незрозуміло, як він за його інтелекту і відкритої, добродушної вдачі міг одружитися з нею.

Ось простий приклад – у дитинстві, коли до нас приходили гості, і хтось починав хвалити мою сукню чи просто привітно спілкуватися, мама одразу мене посилала до дальньої кімнати – мовляв, йди звідси, не заважай дорослим.

Як у казці про Попелюшку, їй Богу! А сама в цей момент перехоплювала мого співрозмовника і намагалася звернути його на себе.

У моєї свекрухи бутик модного одягу, і не дивно, що я з нею часто раджуся з приводу свого гардеробу та покупок. Та й Людмила Іванівна нам стільки речей з-за кордону привезла – мені всі подружки заздрять. І ще й гроші відмовляється за це брати!

Моя улюблена остання новинка, яку мені подарувала мама чоловіка – помаранчеве довге пальто на весну/осінь. Звичайно, моя мати, побачивши мене в ньому, накинулася з розпитуваннями і критикою:

– Це знову сваха тобі купила? Що за колір папуги?

– Мам, ну чому відразу треба все критикувати, що з боку свекрухи йде? Вона ж від щирого серця! Де той кардиган, що Людмила Іванівна тобі на день народження дарувала? Не носиш із шкідливості. Адже він так тобі йде! – відповіла я.

– А мені не треба від неї подарунків, сама можу собі все купити. Заробили з батьком, слава Богу! Мені прикро, що моя дочка свекрухи в рот заглядає і навіть одягатися схоже стала! Де це бачено? – продовжила обурюватись мама.

– Не в рота я їй заглядаю, а нормально спілкуюся. З тобою ж не можна говорити ні про що! Я тільки прийшла, а ти одразу на мене накинулася! Книжки ти не читаєш, інтернет для тебе – лайливе слово, за модою не стежиш, навіть он сивину відмовляєшся зафарбовувати!

Тільки сердишся на батька і на мене цілими днями, а потім дивуєшся, що ми спілкуватися не хочемо! Чого він на рибалку так часто їздить, не думала? – У серцях відповіла я.

– А я не повинна під вас підлаштовуватися! Це ти донька, ти і виявляй повагу! Мені у 63 роки не треба перед мужиками молодитись, яка є – таку й любіть. Книжки я, бачте, не читаю. У школі все вже прочитала сто років тому! Та я, може, найбільше вас знаю! Просто свекруха тебе купила за всі ці шмотки, от і все, – заявила мама.

– Та ти навіть з онукою відмовляєшся час проводити, але я мушу навколо тебе танцювати! Де логіка? – намагалася я достукатися до матері.

– Так і онука росте такою ж вертихвісткою, як ти. І весь час тільки хвалиться – мені бабуся Люда подарувала, це подарувала… Фу, гидко слухати! – відповіла вона.

– Ну, а ти хоч раз внучці хоча б шоколадку купила, щоб якось привернути до себе? Чи хоча б млинців напекла? – поцікавилася я.

– Вона повинна любити всіх однаково! Обох бабусь! Чи не за шоколадки! І якщо на те пішло, то це до бабусі з подарунками мають ходити, а не навпаки – все більше розпалювалася мама.

– І як тільки виходить, що тобі всі винні, а ти нікому? – Втомлено зітхнула я.

Ось такий чудовий характер у людини. І справа зовсім не в тому, хто рідна мати, а хто – свекруха. Якщо мати на тебе тільки репетує, і спільних інтересів у вас ніяких немає, як бути?

З батьком я спілкуюся охоче, але більше тішуся, коли він без мами до нас приходить. Тільки з віком почала розуміти, чому він раніше так любив відрядження. Ніхто не хоче повертатися додому до вічно незадоволеної дружини, що кричить!

І я задоволена, що в мене в житті з’явилася Людмила Іванівна, в будинку якої завжди раді і мені, і моєму чоловікові, і, звичайно, – нашій доньці.