Мама прийшла на моє весілля в жалобі та з двома гвоздиками. Я вийшла заміж проти її волі

Моя мама з самого дитинства мріяла, що я вдало вийду заміж. Тому більше дбала про мою зовнішність, ніж про успішність. Але мені ніколи не були близькими її стереотипи про щастя, надивилася на маму, тому мені хотілося бути самодостатньою.

В особистому житті мамі, можна сказати, не щастило. Батька свого я не пам’ятаю, мати про нього ніколи не говорила. Зате за моє дитинство у мене змінилося шість вітчимів – рівно стільки разів мама сходила під вінець. Чоловіків вона вибирала заможних, щоби можна було звільнитися з ненависної їй роботи вчителем і жити приспівуючи.

Не всі мамині чоловіки хотіли, щоб я жила з ними, тому часто я залишалася з бабусею. Вона мамину поведінку не схвалювала, часто вони сварилися, але зі мною бабуся завжди була лагідною.

– Ох ти ж, горе моє, не пощастило тобі з мамою-зозулею, – частенько говорила вона мені, гладячи по голові.

Я у своєму становищі нічого тяжкого не помічала. За мамою я не сумувала, а з бабусею мені було добре. Тим більше, що періодично мама таки з’являлася в моєму житті і ми навіть якийсь час жили разом із її черговим чоловіком. Від останнього чоловіка вона пішла, коли мені було одинадцять років. Точніше, він її вигнав. Більше заміжжя в неї не було.

Жили ми всі разом у бабусі. Мама знову пішла працювати до школи, я вчилася. Через рік не стало бабусі, а мама вирішила зробити ставку на мене.

– Розум жінці дано для того, щоб вона зуміла добре влаштуватися у житті. Працювати можна від безнадії, а тобі слід вдало вийти заміж. Тоді твоє життя буде розфарбоване яскравими барвами.

Для мене, вихованою здебільшого бабусею, такі одкровення були дивними. Бабуся навпаки завжди говорила, що треба вчитися, ні від кого не залежати, а тут зовсім інші установки. Але мама взялася за мене всерйоз.

Мене тягали за якимись кастингами, записали до модельної школи, мама купувала мені гарний одяг і років із тринадцяти вчила фарбуватися. Все це коштувало грошей, але вона не шкодувала сил і навіть працювала репетитором, щоб нам на все вистачало.

– Ти маєш успішно вийти заміж. Красива, струнка – цукерка просто. Ось знайдеш собі багатого чоловіка, бід не знатимеш. І мені на старість працювати не доведеться.

– Запам’ятай, для жінки головне – вдало вийти заміж!

Ці моралі вона повторювала регулярно. Я свій номер телефону знала гірше, ніж ці мантри про успішне заміжжя.

Після школи я вступила до університету. Навколо мене вистачало шанувальників, але так як у нас з мамою було правило, що я обов’язково знайомлю її з кавалерами, довше за два побачення ніхто не протримався.

– Навіть не дивися на таких хлопчиків. Вони не твого поля ягоди. Ну, де ти, а де вони!

Коли я познайомилася з Ромою, то зрозуміла, що мамі про це не скажу. Він мені дуже подобався і навіть більше. Але під мамині критерії успішності не підходив абсолютно – сам приїжджий, квартири та машини немає, батьки не олігархи, звичайна родина.

Але позустрічавшись потай рік, ми зрозуміли, що далі зберігати все в таємниці вже не варіант, я була вагітна. Рома був щасливий, а я з жахом. До цього я могла відтягувати розмову з мамою, тішити себе надією, що все якось само собою розійдеться, але тепер уже далі тягнути нікуди.

Реакція мами була бурхливою, як я й очікувала. Вона кричала, що я все зіпсувала, і я не мала права так з нею чинити. Потім якось зібравшись почала мене вмовляти пеpeрвати вагітність, а потім ми вдамо, що нічого не було. Але я цього не хотіла.

– Ось ти як з матір’ю… І своє життя гробиш, і мої надії руйнуєш…

Мені вказали на двері, я й пішла. Навіть плакати не хотілося, чомусь у грудях наче натягнута струна лопнула, і стало легко. Це як коли довго і сильно закладений ніс, а потім ти бризкаєш краплі і знову можеш дихати вільно.

Рома взяв на себе всі турботи про те, де і як ми житимемо. У вихідні ми поїхали до його батьків. Там прийом разюче відрізнявся від того, що мені влаштувала мама.

– Ну, дитинка – це справа хороша. Ми з батьком допоможемо, чим зможемо, ви не хвилюйтесь, – говорила мама Роми.

Я тоді навчалася на четвертому курсі, а Рома закінчував того року. Його батьки сказали, що йому треба нормально закінчити навчання, а поки що квартиру нам оплачуватимуть вони. Весілля ж вирішили не грати – просто розпишемося, посидимо сім’єю, кошти заощадимо, та й мені в моєму становищі не до свят, токсикоз почав виявлятися.

На розпис я маму таки покликала. Хоч вона трубку і не брала, але я відправила їй смс. Десь у глибині душі я сподівалася, що материнське в ній візьме гору. Вона прийшла до РАЦСу, але керували не. явно не материнські почуття.

Мало того, що вона прийшла в жалобі – вся в чорному, з заплаканим обличчям, так і принесла з собою дві гвоздики. Після церемонії вона мені кинула їх під ноги, сказала, що дуже в мені розчарована, і пішла. Батьки чоловіка в шоці були від цієї вистави. Я також, але намагалася триматися.

З мамою не спілкуюся вже з півроку. Скоро їхати до пологового будинку, і я точно знаю, що про народження моєї дитини вона не дізнається. Її жест із двома гвоздиками був дуже промовистий, я все зрозуміла. Раз для неї мене тепер немає, то я її турбувати не буду. Навіть якщо в моєму житті все піде шкереберть, вона остання людина, до якої я прийду за допомогою.