Мама покинула мене, а тепер проситься жити у мою квартиру
Змалку Вероніку виховувала бабуся. Мама дівчинки привезла дочку до села, коли тій виповнився лише рік. Молодій жінці хотілося влаштувати своє життя.
Малятко могло і не з’явитися, але Тетяна думала, що своєю вагітністю зуміє утримати коханого чоловіка. В результаті він пішов, не дочекавшись народження доньки, а його співмешканці нічого не залишалося, як народити на світ дитину і ростити дитину одній.
Така позиція матусі не влаштовувала. Декретної грошової допомоги від кондитерської фабрики, де раніше працювала Тетяна, а потім і допомоги на дитину самотній матері, явно не вистачало. Та й не про таке майбутнє мріяла дівчина. Вона згадала, як з дитинства в селі всі називали її красунею.
Одного дня трапилася жахлива трагедія. Тетяна готувалася до випускних іспитів, коли на тракторі загинув її батько.
– Тобі треба їхати до міста – говорила дочці Клавдія Петрівна. Окрім зарплати на фермі, продаватиму на ринку м’ясо домашніх кроликів та курей, плюс фрукти та овочі з городу. Зможу дати тобі освіту.
І Тетяна поїхала. Щоправда, оцінки колишньої учениці школи не можна було назвати добрими. Але зовнішність красуні давала їй впевненість на успіх при вступі. Дівчина вибрала професію секретаря керівника. Бути у центрі уваги – це те, що їй було потрібно.
За півроку Таня зустріла Віктора. Відвідувати заняття стало нецікавою справою. Після нездачі чергової сесії дівчину попросили забрати документи, а потім і звільнити місце у гуртожитку. На місцевому заводі з виготовлення солодощів, робітників забезпечували житлом.
І ось тепер чарівниця стала матір’ю одиночкою і змушена весь свій час проводити з дитиною.
– Ну вже ні – сказала собі Тетяна – Не з моїми зовнішніми даними залишатись однією.
Залишивши маленьку доньку матері, дівчина без жалю поїхала до міста, обіцяючи повернутися незабаром і забрати малу. Вона з’явилася через 6 років разом із новим чоловіком. Зрештою жінка знайшла того, кого шукала роки. Чоловік був статним, привабливим і, головне, багатим. З його фінансами Тетяна могла ні в чому не відмовляти.
– Мама – звернулася приїжджаючи до Клавдії Петрівни – Ми тут привезли Вероніці форму та деякі речі до школи. Нехай вона ще трохи поживе з тобою. Дмитро поки що не готовий прийняти чужу дитину. Більше Тетяну не бачили ні мати, ні дочка.
Минали роки. Вероніка дружно жила із бабусею. Незважаючи на велику різницю у віці, вони були вірними подружками. Влітку ходили за ягодами та грибами. Надлишки виносили на ринок та продавали. Також добре розкуповувалися печені пиріжки. Клавдія Петрівна вміло готувала блюда з тіста. Серед місцевих куховарств їй не було рівних. Незабаром любов до приготування їжі від неї перейняла і Вероніка.
Після школи дівчина точно знала, що стане кухарем. Бабуся не була проти
– Їдь онучко. Грошей ми з тобою назбирали. Тож вистачить і на перший час, і не лише.
Вчитися треба було у ліцеї. А потім перспективну випускницю взяли помічником кухаря до одного з місцевих ресторанів.
Трохи пізніше Вероніка почала зустрічатися з Микитою, працюючим барменом у цьому ж закладі. Зі своїм обранцем дівчина не раз приїжджала до села до бабусі, і та схвалила вибір онуки. На скромному весіллі молодих Клавдія Петрівна вручила як подарунок грошовий конверт із побажанням купити житло.
Надвечір відбулася розмова двох родичок
– Знаєш, Веронічка, після смерті Колі я весь час хотіла поїхати на свою малу батьківщину. Але спочатку треба було відучити твою матір, потім поставити на ноги тебе. Тепер, коли місію виконано, а ти в надійних руках, мені можна поїхати до себе. Моя рідна сестра мешкає там у двокімнатній квартирі. Своїх дітей вона не має. Водночас нам буде добре.
Ішов час. Вероніка з Микитою встигли обміняти однокімнатну квартиру на просторішу, народити дитину. Вони продовжували працювати у тому самому ресторані. Тільки Вероніка тепер була шеф-кухарем.
Усі ці роки Тетяна жила приспівуючи. Спочатку жінку забезпечував чоловік. Після того, як його не стало все майно перейшло вдові. Мати Вероніки виявилася власницею двох квартир та дачного будинку.
Не довго думаючи, вона продала заміський котедж. Зі своїм новим залицяльником було вирішено відправитися на відпочинок спочатку до Туреччини, потім до Болгарії, пізніше до Іспанії. Гроші дуже швидко закінчилися, а хотілося чогось більшого.
– Навіщо тобі друга квартира? – запитував співмешканець – Давай виселимо квартирантів і продамо її. Так хочеться відвідати Іспанію або на Сейшельські острови. Це наш шанс.
Сказано зроблено. Тетяна, як могла, догоджала своєму коханому. Роман був набагато молодший за жінку, і та боялася його втратити. Повернувшись додому, мандрівниця прописала чоловіка на своїх квадратних метрах і незабаром залишилася без коханого і без квартири.
Напередодні Нового року Вероніка із сім’єю готувалася до свята. Її семирічна донька Юлія із задоволенням допомагала Микиті вбирати ялинку. Несподівано у двері зателефонували.
На порозі стояла немолода, але досить доглянута жінка
– Сюрприз! – вимовила вона і увійшла до кімнати, не дочекавшись запрошення.
На гостю до коридору вийшли подивитися всі члени сімейства
– Ти її знаєш? – запитав Микита, звертаючись до дружини.
Вероніка не знала, що сказати.
– То ви зустрічаєте рідну матір та бабусю? – незнайомка подивилася на гадану онучку
– Як ви дізналися нашу адресу? – запитала Вероніка, дивлячись на гостю. Для дівчини жінка, що увійшла, була зовсім чужою людиною. Тому вона не знала, як до неї звертатися.
– Не перевелися ще спільні знайомі. Мати, якщо захоче, скрізь знайде свою дитину. Як же я рада вас бачити – не втомлювалася говорити візитерка.
– Тільки ми не раді – відповіла господиня будинку.
– Що ти таке кажеш? Не думала, що дочка виросте злою та невдячною! Я приїхала до вас і хочу лишитися тут. Впевнена, що у цій квартирі є і моя частка. Клавдія Петрівна не могла залишити мене без житла. Я її єдина дочка.
– А я твоя. Точніше мала бути твоєю дочкою. Але ти проміняла мене на безтурботне життя.
Дівчина метнулася до кімнати і повернулася з брелоком у руках.
– Їдучи, бабуся сказала – «Якщо повернеться вона. Віддай їй від будинку ключі. Може таке трапитися, що коли вона нагуляється, їй не буде де жити. Можливо будинок із роками і втратить свою міцність. Але хоч якийсь дах над головою буде.
Вероніка простягла зв’язку Тетяні.
– Микита, подай, будь ласка, жінці її сумки. Вона вже йде. Таких сюрпризів на Новий рік нам не потрібні.
Тетяна взяла протягнуті їй ключі і мовчки вийшла із квартири. Їй було прикро та боляче від такого холодного прийому з боку власної дочки. Але вона розуміла, що сама винна у ситуації, що склалася.
У кишені лежали ключі від старої хати, де вона виросла. Туди вона й попрямувала, якщо іншого вибору не було. Будинок зустрів її тишею та запустінням. Але для неї це був єдиний шанс розпочати все спочатку.
Вона почала наводити лад у будинку. Вона розуміла, що без роботи їй не прожити, і вирішила зайнятися випічкою пирогів, як це робила її мати. Колись ці пироги мали великий попит у місцевих жителів.
Через деякий час чутки про смачні пироги рознеслися по окрузі, і до Тетяни потягнулися покупці. Життя налагоджувалося, і навіть у душі жінки з’явилася надія, що вона ще може все виправити.
Минуло кілька місяців. Якось, повертаючись додому після чергового постачання пирогів до місцевої крамнички, Тетяна побачила біля свого будинку Вероніку з донькою.
– Ого! Та у нас гості! Доброго дня! А це хто у нас така красуня? – з усмішкою звернулася Тетяна до Юлі.
– Добрий день… Я Юля, – зніяковіло пролепетала дівчинка.
– Яка гарна! Заходьте швидше до хати. Якраз спекла ваші улюблені пиріжки з картоплею та грибами!
– Ой, Юль, пам’ятаєш ці чарівні пиріжки у бабусі Клави? Давай зайдемо, бо аж слинки потекли від одного тільки аромату! – Вероніка взяла дочку за руку і вони увійшли до затишного будинку.
За філіжанкою гарячого чаю з пиріжками вони трохи зблизилися і почали невимушено розмовляти.
– І скільки ж тобі років, Юлічка?
– Мені вже цілих 7! Я в школу незабаром піду!
– Треба ж, яка велика стала! А ти, я бачу, вже справжня кухарка, пиріжки-то спритно вминаєш!
Юля сором’язливо посміхнулася.
Тетяна щиро розповідала Вероніці про своє життя тут, про те, як їй самотньо та сумно без сім’ї. Вероніка слухала матір і розуміла, що вчинила тоді надто різко, не давши їй жодного шансу.
– Мамо, а давай почнемо все спочатку?
Тетяна з радістю та надією подивилася на дочку. Здається, життя налагоджувалося…
З того дня Вероніка із донькою стали частими гостями у будинку Тетяни. Юля із задоволенням грала у дворі та допомагала бабусі по господарству, а жінки багато розмовляли.
Якось Тетяна обережно заговорила про те, чи не буде Вероніка проти, якщо вона переїде ближче до них із Микитою. Вероніка задумалася, згадуючи, скільки болю в дитинстві їй приніс відсутність матері. Але вона вирішила дати Тетяні ще один шанс заради своєї маленької доньки, яка теж має мати бабусю.
Через місяць Тетяна переїхала в орендовану квартиру неподалік будинку Вероніки та Микити. Вона, як і раніше, пекла пироги на продаж, а вільний час проводила з онукою Юлею, яка полюбила бабусю всім серцем.
Вероніка та Микита теж з радістю прийняли Тетяну у своє життя. Вони розуміли, що кожен заслуговує на другий шанс. Тепер вечорами за сімейною вечерею збиралася велика та дружна родина.
Через рік Вероніка завагітніла другою дитиною. Тетяна, дізнавшись про цю новину, не могла стримати сліз радості. Всі 9 місяців вона не відходила від Вероніки, допомагаючи по дому та піклуючись про неї.
Пологи пройшли добре, і світ з’явився хлопчик Петя. Дивлячись на свою сім’ю – доньку, зятя, онуку та новонародженого малюка, – Тетяна не могла повірити, що колись ледь не втратила всього цього за власною дурістю та егоїзмом.
Вона клялася собі, що відтепер і до кінця життя буде поруч із близькими, підтримуючи їх у скрутну хвилину і радіючи кожній щасливій миті разом із ними.
Вероніка успішно просувалася кар’єрними сходами і незабаром стала власницею власного ресторану. Тетяна допомагала дочці у його відкритті, спекла іменні пироги для гостей.
Через багато років Тетяна зібрала за великим столом усю свою велику і дружну сім’ю – дочку Вероніку з чоловіком Микитою, дорослу онучку Юлю з нареченим, онука Петю, який приїхав на канікули з університету.
Дивлячись на це щасливе коло облич, Тетяна не могла стримати сліз. Як же їй пощастило у цьому житті з її рідними людьми! І наскільки безцінним був той другий шанс, який подарувала їй доля багато років тому.
“Дякую…”, – тихо прошепотіли її губи, що здригнулися. І всі зрозуміли без слів.
В останні роки життя Тетяна рідко залишала стару хату, де до неї часто навідувалися рідні. Вона, як і раніше, зустрічала їх смачними пиріжками, які пекла з особливим коханням.
Коли Тетяни не стало, всією великою родиною вони прийшли на її могилу. І кожен міцно обіймав рідних цієї сумної години, розуміючи, як багато означала для них ця жінка.
Вероніка подивилася на портрет матері біля могили і тихо промовила: “Дякую тобі, мамо… За цей подарований другий шанс”.
І лагідний вітерець ніби відповів їй: “І вам дякую, мої рідні…”